7

Відмовити королю Північних Пусток було важко. Його ім’я вже саме по собі викликало настороженість та повагу, а тепер, після останньої війни, ще й підкріплювалося боргом. Сіверяни прийшли на допомогу Зеілену, коли ворог був біля їхніх кордонів, і саме завдяки їм королівство не втратило частину своїх земель. Рагнар не просив нагород чи відзнак за підтримку — його армія просто прийшла, розбила ворога, залишила після себе лише згадку про свій нестримний натиск і пішла назад у холодні Північні Пустки. Але після цього на Рагнара дивилися вже зовсім по-іншому.

Можливо, люди остерігалися його через саму його зовнішність. Рагнар був кремезний, як скеля, з міцними м’язами та широкими плечима, які здавалися здатними витримати вагу будь-якого обладунку. Його волосся, темне і густе, спадало на плечі, а глибокі карі очі були холодними й проникливими. Обличчя обвітрене й загартоване боями, з кількома загоєними шрамами, які лише підсилювали його сувору привабливість. Він виглядав як воїн, який звик до смерті, але не дозволяв їй забрати себе. Здавалося, що в його постаті є щось дике, дещо невтримне і небезпечне, що не підкорюється законам звичайних людей.

Та не лише його зовнішність і присутність на полі бою лякали. Армія Рагнара була однією з найсильніших на континенті. Сіверяни не знали страху — їх вчили битися ще змалку, а їхня відданість своєму королю була непохитною. Вони були не просто солдатами — кожен із них міг би бути самостійним воїном, здатним триматися до кінця, навіть коли вже не було шансів на перемогу. В їхніх очах горів той самий непокірний дух, що й у самого Рагнара.

І все ж, найбільше остерігалися не його сили чи зовнішності, а того, що Рагнар і його народ мешкали на Півночі, де панували дикі ліси та засніжені пустки, населені істотами, про яких на півдні лише шепотілися. Казали, що у Північних Пустках жили перевертні, що там існував клан ведмедів, здатних змінювати форму, коли того вимагала необхідність. Їхня кров і їхній зв'язок із дикою природою додавали їм надзвичайної сили та витривалості, роблячи з них воїнів, яких важко було здолати.

Тому, коли Рагнар запропонував союз, навіть такий незвичний, як шлюб із донькою короля Зеілена, відмовити було майже неможливо. Бо це означало б не лише порушення обіцянки, але й розрив з потужним союзником, від якого залежала безпека королівства.