5

Одного дощового вечора Евеліна поверталася додому. Небо було похмурим, а вулиці блищали від води. Вона йшла звичним маршрутом, але цього разу щось було не так — їй здавалося, що світ навколо стає дедалі примарнішим. Гучний потік думок у її голові раптово змінився відчуттям глибокого виснаження, ніби вона тягнула тягар, який більше не могла нести.  

Вона зупинилася на мосту, спостерігаючи, як важкі краплі дощу падають у темні води річки внизу. Їй раптом здалося, що життя — це нескінченне коло втрат, у якому вона більше не могла знайти сенсу.  

— Може, я вже й не живу, а просто існую, — подумала вона.  

Вона дістала телефон, подивилася на чорний екран і побачила своє відображення: втомлені очі, порожній погляд. Пальці, тремтячи від холоду, повільно опустили телефон у кишеню. Їй хотілося забути все — всі спогади, всі мрії, всі розбиті надії. І в ту мить вона зрозуміла, що більше не боїться.  

Порив вітру збив її з ніг, і вона послизнулася. Світ закрутився навколо неї у вихорі з дощу, вітру та мокрих каменів мосту. Вона впала через поручні, і все, що лишилося в її голові в останні секунди, було ім’я Дана. Жодного страху, лише тихий жаль.  

Падіння здалося нескінченним. Але замість удару об воду, її охопило відчуття легкості, ніби тіло раптово втратило вагу. Темрява розсіялася, і її оточив білий туман. Вона була у порожнечі — ні болю, ні страху, ні тіла. Лише спокій, який вона так давно шукала.  

— Це кінець чи початок? — промайнула думка.  

І в цю мить перед нею з’явилося сяйво, схоже на зоряне небо, що розкрилося над головою. Усе довкола закрутилося у вихорі світла, і Евеліна відчула, як її свідомість поступово змінюється, ніби шматки її старого життя розліталися на друзки, звільняючи місце для нового.

Вона закрила очі — чи, може, очей у неї більше не було. Вона просто відчувала, як щось нове і дивне тягне її у невідоме. Відчуття нагадувало мить перед пробудженням, коли сни розчиняються, а реальність ще не до кінця сформувалася.  

А коли вона нарешті "прокинулася", то відчула важкість власного тіла. Її груди здіймалися та опускалися в такт диханню. Навколо було тепло і тихо, але раптом десь поруч лунав чужий голос.  

— Принцесо Ейверін, вам час підготуватися до церемонії. Король вже чекає.

Евеліна здивовано відкрила очі, кліпнула. І не змогла зрозуміти де вона взагалі знаходиться.