55

Як тільки чоловіки залишили мене саму, на очах одразу з`явилися сльози та полилися нестримним потоком. Як зберегти свою владу та життя коханого не знаю. Якщо Атрея вб`ють через мене, то ніколи собі цього не пробачу. Він моє повітря яким я дихаю, моя їжа яку я вбираю у себе, моє тепло та моя необхідність. Перебуваючи за крок до щастя, важко від нього відмовитися, особливо коли вже відчула його дрібні крихти. Варто мені було лише повірити, що мрія про одруження з коханим можлива, як з`явився Родерік і все зіпсував. Ось кого потрібно було боятися найбільше.

Не час лити сльози, маю щось вигадати, щоб врятувати й себе, і коханого. Якщо зустрінуся з Джозефом та пообіцяю зробити його своїм регентом, то, можливо, він допоможе. Емберлі. Мені потрібна Емберлі. Вона перекаже моє прохання. Підвелася на ноги та попрямувала до дверей. Рішуче прочинила їх та побачила як мене зацікавленим поглядом зміряли четверо невідомих мені вартових. Намагалася не показувати свою розгубленість і владним тоном наказала:

- Покличте мою камертиску, нехай прийде і підготує мене до сну.

Не зважаючи на мій безневинний наказ ніхто навіть не поворухнувся. Намагалася зробити свій вигляд якомога грізнішім і нахмурила брови. Попри всі мої очікування таке подіяло тільки на одного охоронця. Він, на відміну від решти, спромігся відповісти:

-Не можемо, Ваша Високосте. Нам наказано нікого не впускати й не відпускати, тож готуйтеся до сну самі.

Нахаба. Він розмовляв зі мною наче я звичайна дівчина. Не показуючи свого розчарування продовжувала наполягати на своєму:

- Я Ваша королева, і розпорядження маєте виконувати мої. Крім того, впевнена, цей наказ не стосувався моєї камеристки. Інакше як я по Вашому маю звільнитися від свого корсету зі шнурівкою на спині?

Інший вартовий з довгим світлим волоссям, густою бородою та кремезною статурою грайливо поглянув на мене:

- Нас попередили, що Ви щось вигадаєте, тому нікого кликати не будемо. Якщо бажаєте, я можу позбавити Вас від корсета та іншого одягу.

Такого нахабства не очікувала. Від несподіванки запнулася і не могла підібрати слів. Зрештою ображено гаркнула:

- Я не дозволю незнайомому чоловіку до себе торкатися, тож негайно поклич Емберлі.

- То познайомимося, мене звуть Ларі.

Коридор запнувся чоловічим сміхом. Цей вартовий повністю знехтував тим, що я королева, розмовляв так, ніби перед ним якась дворова дівка. Зрозуміла, окрім нахабства я більше нічого не почую і швидко зачинила двері. Не можу зрозуміти в яку мить я втратила владу, повагу, свободу та стала полоненою у власному домі. Ще годину тому я легко пурхала як метелик, почувалася величною та знатною, коханою, у якої здійснюються мрії, а зараз не маю нічого цього. Мій коханий несправедливо ув’язнений у темниці, моя влада виявилася примарною, а вірні піддані зрадили. Почуваюся беззахисною, безсилою та нікчемною. Не можу вийти заміж за Лестера, тим більше тепер, коли знаю як це перебувати в обіймах коханого. Мене охопив гнів від своєї безпорадності. Не знаю навіщо, але зі злості схопила дорогу антикварну вазу та жбурнула її на підлогу. Вона з гуркотом розбилася на три великі частини.

Так і не переодягнувшись лягла на ліжко. Ця ніч видалася для мене безсонною. Мої ридання чергувалися з німим криком душі і як не намагалася не змогла нічого вигадати. Якщо візьму шлюб з Геллманом, то перетворюся на безправну рабиню і більше не зможу бути поруч з Атреєм. А якщо відмовлюся – мій коханий загине. Здається гіршого не можна й уявити.

 Під ранок все-таки трохи задрімала. Сонячне проміння непомітно прокралося до просторої спальні та обережно доторкнулося моєї руки. Ось і настав найгірший період мого життя. Родерік казав, що прийдуть на світанку за відповіддю, а рішення я так і не прийняла. Здається, якщо погоджуся на їхній шантаж, то таким чином зраджу коханого, але його смерті допустити не можу. З коридору доносилися голоси які ставали все виразніші. Розпізнала жіночий крик і одразу схопилася на ноги. Мабуть, Емберлі нарешті прийшла і  намагається потрапити до мене. Босими ногами пробігла по ворсистому килимі та холодному мармурі. З надією відчинила двері та застигла на місці від побаченого.

Перед мною на колінах ридала змарнована жінка. Від неї віяло тугою та болем. Не піднімаючись, продовжувала собою витирати підлогу:

- Ваша Високосте! Благаю, врятуйте мого синочка, я впевнена, він не винний. Ми його гідно виховували, не міг нікому заподіяти шкоди. Прошу помилуйте, Ви наша єдина надія на спасіння.

Не могла зрозуміти чого хоче від мене ця жінка. І лише коли поглянула в її заплакані очі кольору кориці, мене наче підпалили зсередини. Такі ж очі в Атрея, це його мати. Ледве пересилила себе, щоб не кинутися до неї в обійми. Нас поєднувало спільне горе. У мені прокинулася надія. Можливо, вона зможе переказати Джозефу моє послання. Легенько доторкнулася до її худорлявого плеча:

- Підведіться. Заходьте в мої покої.

Нахабний вартовий, який вночі пропонував допомогти зняти мій одяг заперечив:

- Не можна. Схопіть їх та викиньте з палацу.

І тільки почувши «їх» очима знайшла незнайомого чоловіка, що мовчки стояв схиливши голову. Мабуть, це батько мого коханого. Мене охопила злість, яка від учора ще не вщухла. Охоронець сміє заперечувати мої накази та віддавати свої. Відчула себе крихітною комашкою серед гігантських велетнів. Почула важкі спішні кроки та помітила наближення Родеріка і його сина. Я вже нічого не вдію, але поглянувши у заплакані очі матері, яка так відчайдушно намагається врятувати свою кровинку, знаю як повинна вчинити. Хоч себе вже не врятую, проте Атрей вартий цієї жертви. По моєму обличчю потекли гіркі сльози й майже беззвучно змогла прошепотіти: