Це схоже на казку. Атрей сам, без жодного примусу пропонує мені заміжжя. Як же хочеться сказати «так» і кинутися йому в обійми, відчути дотик бажаних губ та пригорнутися до мужнього тіла. Я стільки разів мріяла про це, що тепер не віриться у реальність цих подій. Мою радість затьмарював той факт, що хлопець робить це тільки тому, що вчора поцілував мене і боїться свого покарання. Навіть попри своє бажання не можу так занапастити його життя. Я дуже хочу стати його дружиною, але моя гордість не дозволяє зробити це. Знаю, він кохає іншу і весь час мріятиме про неї, уявлятиме її замість мене. Хоча, сама обіцяла – два роки фіктивного шлюбу і він вільний від мого товариства. Але зараз, настільки сильно кохаю його, що боюся потім не дотримаю свого слова і не зможу відпустити свого, хоч і фіктивного та все ж чоловіка. Час спливав, а я перебувала у своїх роздумах так і не наважуючись щось відповісти. Прийняла для себе болюче рішення, вийшла з-за столу та стала біля хлопця:
- Підведися. Те, що вчора сталося між нами ще не зобов’язує тебе одружуватися зі мною. Давай вважатимемо, що ти зробив мені послугу і забудемо про це.
Власні слова убивали мене. Важко відмовлятися від коханого, але розумію – так буде правильно. Не хочу, щоб він зненавидів мене і довіку проклинав у своїх думках. Атрей різко підвівся і я зустрілася з його гарячим поглядом сповненого болю.
- Я пропоную це не тому. Вже давно розмірковую про таке, а те, що сталося учора тільки спонукало до таких дій.
Це означає, що він задумувався про це ще тоді, коли я випадково підслухала розмову. Напевно він вважає, що так захистить мене від недолугого чоловіка. Мабуть, мрії мають властивість збуватися, щоправда, не так як чого очікуєш.
- Що ти хочеш взамін? – В його розгубленому вигляді помітила німе запитання. Змушена внести ясність. – Що ти хочеш за два роки фіктивного шлюбу зі мною? Така ж винагорода яка мала б належати Йєну тебе влаштує?
- Ні. Я хочу тебе. – Моє тіло пройнялося тремтінням і ще більше запалало вогнем. Не можу повірити, що чоловік якого я кохаю говорить мені це. – Арабелло, ти не так зрозуміла, я бажаю справжнього шлюбу і не на два роки, а на ціле життя. Знаю, я не гідний тебе, не маю високого титулу чи багатства, проте, якщо ти станеш моєю дружиною, то можеш бути впевнена – я не керуватиму країною замість тебе, влада мене не цікавить, мене приваблюєш тільки ти. Хочу прожити все життя поруч з тобою і спостерігати за твоєю величчю. Я кохаю тебе.
Моя душа співала від радості. Досі не могла повірити, що чую це від коханого чоловіка, того, хто стільки разів ясно давав мені зрозуміти свою байдужість. Хотілося вірити йому, повністю пірнути в океан кохання та нарешті стати щасливою. Проте, за своєю спиною мала гіркий досвід. Знаю, довіряти не можна нікому, навіть Атрею. Тому, приховуючи свою радість з викликом у голосі заговорила:
- Давай будемо щирі одне з одним. Ти завжди стверджував, що не маєш до мене жодних почуттів, а сьогодні, раптом така зміна. Мої наречені теж зізнавалися мені в коханні, але ми обоє знаємо – вони брехали, проте я чітко знала їхню ціль. Зрозуміти чого бажаєш ти, поки не можу. То ж яка насправді мета у тебе?
Він різко зробив крок назустріч та притягнув до себе за талію. Темні очі сповнені рішучістю пильно дивилися на мене. Взяв мою долоню та відкинувши край розщепленого камзола, приклав її до своїх грудей. Навіть через тонку білу сорочку відчувала швидкий темп його серця. Складалося враження, що він щойно прибіг значну дистанцію.
- А у твоїх наречених серце теж вистрибує з грудей поруч з тобою? У них також пришвидшується дихання, а зіниці розширюється, коли тебе бачать? Принаймні Філіп стверджує, що саме так реагують мої очі на принцесу. Арабелло, я пропоную тобі заміжжя як звичайній дівчині, але якщо ти відмовиш, то обіцяю, все буде як раніше – для мене залишишся Високістю і я не посмію собі більше негідної поведінки. Але яким би не було кам’яним моє обличчя пам’ятай – насправді страждатиму від того, що не можу бути поруч з тобою.
Атрей здавався таким щирим і мені дуже хотілося вірити йому. Я стільки років його кохаю, що зараз все видається таким нереальним. Його зіниці й справді були широкими, а дихання важким. Заклякла, хотіла запам’ятати кожне слово цього омріяного зізнання. Хлопець наблизився до мене і зупинився на відстані декількох міліметрів від моїх спраглих до його поцілунку вустах. Не хотілося бути закоханою ідіоткою, тому пошепки запитала про те, що турбувало мене найбільше:
- А як же Патрисія? Фавориток я не потерплю.