7

Невже він боїться, що заподію їй шкоду? Цікаво у випадку небезпеки кого захистить: мене, королеву якій присягнув на вірність чи свою кохану? Атрей багато разів нехтував мною тож відповідь очевидна. Зробивши невинне обличчя я перевела на нього погляд:

-  А ти проти? Вчора коли зізнався, що вона твоя наречена то подумала – їй можна довіряти. Я ж можу бути впевнена, що Патрисія не підсипле отруту у моє ліжко та не вибовкає зайвого ворогам?

-  Цілком. – Погодився він. Але не схоже, що повірив моєму поясненню: – Насправді її переведення потішило мене, тепер частіше бачитиму свою наречену.

Навмисно зробив наголос на останньому слові й спостерігав за моєю реакцією. Якщо думає, що цим мене засмутив то помиляється, я давно відпустила його зі свого серця і ці незрозумілі почуття які заповнюють мене лише відголосся минулого і дуже швидко минуть. Впевнена так і буде. Королеві не личить лити сльози, тим більше через хлопців. Байдуже заявила:

-  Добре, що і цьому знайшов свою вигоду. Крім того, зарплатня покоївки королеви вища ніж та яку вона отримувала, вважай піклуюся про сімейний бюджет.

При цьому мило усміхнулася. Важко зрозуміти про що він думає, його обличчя не виказувало жодних емоцій, надіюся – моє теж. Я неспішно підвелася та попрямувала на сніданок з Сибілою. Щоб Атрей не думав, що я й досі маю до нього почуття повідомила:

-  Тобі не обов’язково скрізь мене супроводжувати, достатньо тільки забезпечити надійну охорону. У тебе ж є й інші завдання.

-  Поки будете снідати ними й займусь – якось ображено відповів він.

Сибіла уже чекала на мене. Хоч наші батьки майже ненавиділи одне одного, та вона моя сестра і не винна у їхній ворожнечі. З нею я завжди була близька, більше ніж з іншою своєю сестрою – Делією. Можливо це пов’язано з тим, що Сибіла молодша за мене майже на рік, а з Делією у нас різниця у віці чотири роки. Кожного разу коли ми зустрічалися наші розмови швидко не закінчувалися і це єдина людина якій я довіряла сокровенні таємниці. Тому, насправді раділа, що Атрея не було зі мною на обіді. Сибіла почала розмову про моїх наречених та засипала незручними запитаннями:

-  Вчора ти знайомилася з хлопцями, вони красені?

-  Не знаю, якось не задумувалася над цим – чесно відповіла їй. Вона кумедно насупила брови:

-  Як це не думала, це ж перше на що звертаєш увагу. Чула Метью Ріс серед твоїх претендентів. Як він себе поводив?

Цікавість Сибіли до цього чоловіка не дивувала, вона завжди любила пліткувати, а особливо про хлопців. Більшість амурних історій про Метью почула саме від неї:

-  Казав мені компліменти, мабуть, вирішив причарувати своєю красою. Наївно вважає, що його прийоми які він застосовує на інших дівчатах подіють і на мене.

-  А хіба не подіють?

Хоч і Сибіла була донькою Джозефа, того тирана якого я так боялася, але з нею я могла говорити чесно:

-  Навряд. Всі його слова не щирі. Взагалі, весь цей відбір наповнений фальшем, не розумію для чого Родерік це влаштував, краще б одразу заявив – виходи заміж за мого сина.   

Дівчина хіхікнула. Здається ця ситуація її веселила. Вона відкинулася на спинку крісла та мрійливо подивилася на стелю:

-  Я теж не розумію навіщо тобі цей відбір. Ти – майбутня королева, одне твоє слово і з тобою одружиться будь-хто, варто лише наказати.    

-  Не хочу наказувати. Невже ти вважаєш, що я буду щаслива у шлюбі з тим, кого примусила одружитися з собою? Звичайно, майже всі королівські шлюби здійснюються з розрахунку і мій чоловік мене не кохатиме, та сподіваюся хоч на мінімальну симпатію з його боку.  

Надія вийти заміж за кохану людину зникла ще в тринадцять років. Чомусь тоді була впевнена, що окрім Атрея більше ні в кого не зможу закохатися, а потім змирилася зі своєю долею – стати дружиною незнайомого принца Дарелла. Сибіла ніби чула мої думки й ще більше заглядала в мою душу:

-  А як же Атрей? Чому йому не наказала з тобою одружитися, ти ж ще його кохаєш?

-  Не кажи дурниць. – Поспішно запевнила я, запивши їжу гарячим чаєм. – Це вже в минулому, крім того, у нього є наречена.

-  Ага, саме тому ти зробила своє колишнє кохання головою своєї безпеки.

Схоже вона як і всі не вірить мені. Довелося і їй перелічувати причини свого вчинку. Сибіла ніяк не прокоментувала і почала розповідати придворні плітки. Це трохи відволікло від моїх проблем. Закінчивши трапезу ми вирішили прогулятися у саду. На щастя тепла весняна погода це дозволяла. Шестеро охоронців супроводжували нас трохи на відстані, але готові у будь-яку мить опинитися поруч. Сестра здивувалася:

-  Навіщо стільки охорони? Ти ж у власному палаці, а вони ходять всюди за тобою наче собаки.

Ми зупинилися. Тільки Сибілі могла розповісти про свої страхи, незважаючи ні на що ми завжди залишалися подругами. Перейшовши майже на шепіт зізналася:

-  Я дуже боюся за своє життя. Убивця розгулює на волі, а я навіть не уявляю хто це. Якщо він легко убив короля, то зробити це зі мною буде ще простіше. Кожної ночі я засинаю лише з одною думкою: «Чи прокинуся я завтра?». Не ображайся, але твоєму батьку найвигідніші ці смерті.

Вона задумалася. Зробила два кроки вперед та зупинилася. Високо піднявши брови припустила:

-  Або хтось хоче звинуватити мого батька та налаштувати тебе проти нього. Арабелло, ми родина і не варто повторювати помилки короля Теодора та ворогувати з власною сім`єю.

Така відповідь мене насторожила. Раніше вона ніколи не вигороджувала Джозефа, ми намагалися не вплутуватися у сварки наших батьків. Не знала, що їй сказати, брехати про ставлення до дядька не хотілося. Відчула на собі гарячий погляд. Повернула голову у пошуках його власника й одразу помітила Атрея. Він стояв недалеко, всього на відстані декількох кроків від мене. І коли хлопець встиг так непомітно підкрастися? Сподіваюся він не чув зізнання у моїх страхах та вигляд мав стурбований. Зрозумівши, що його помітили він підійшов ближче: