6

Одразу попрямувала до свого маленького кабінету. Він менший за той у якому була сьогодні майже весь день у декілька разів, проте здавався мені більш затишним. Стомлено присіла на диван, кивнувши Атрею рукою на крісло навпроти.

-  Я помітила ти виселив усіх жителів з цього крила, що з колишньою кімнатою Бартолом`ю?

-  Я маю намір її зайняти, якщо Ви не проти. Так я завжди буду поруч з Вами й це полегшить завдання охороняти Вас.

Сама хотіла йому таке запропонувати. Вже так заведено, що покої короля і голови охорони сусідні, хоч це і не врятувало мого батька від смерті у власному ліжку. Мої кімнати межували з покоями головного охоронця і тими, які колись належали брату, переселятися у батькові апартаменти поки не наважувалася.

-  Мені потрібна інформація про цих наречених яких підшукав Родерік. Хочу знати про них все. Встанови за ними цілодобове стеження, але так щоб вони ні про що не здогадалися. Маю знати що роблять, з ким зустрічаюся, про що говорять. Не хочу помилитися і вийти заміж за зрадника. На сьогодні все, ти й так багато розпоряджень отримав, можеш бути вільним.

Атрей побажав спокійної ночі і я сумно провела його поглядом. Залишок вечора думала про нього. Мої наречені не справили позитивного враження, здавалося, що й справді Родерік навмисне їх підібрав, щоб не було гідного конкурента його сину який мав бездоганну репутацію. Задумавшись, я поцікавилася у своєї камеристки Емберлі яка намагалася розплутати шнурівку на моїй сукні:

-  Ти знаєш покоївку Патрисію Мареспун?

-  Так, досить тиха і непримітна, завжди старанно все виконує. Вона чимось завинила?

Так, тим що закохала у себе Атрея. Та цю думку я не озвучила. Тиха і не примітна кажеш, треба з нею познайомитися і поглянути чи такий вона ангелочок як говорять:

-  Від завтра вона моя покоївка. Вранці повідомиш їй це.

-  Каміла не впоралася зі своїм завданням?

Насправді Каміла вже багато років прибирає мої покої і її роботою я задоволена. Як пояснити зміну покоївки не знала тому просто вигадала:

- Каміла залишиться. Нехай Патрисія їй допомагає.

Помітивши мій кепський настрій Емберлі більше не задавала незручних для питань. Вранці, поки мене одягали та робили зачіску побачила й саму дівчину. Не розуміла чим вона могла привабити Атрея. Володіла звичайною зовнішністю: попелясте волосся, зелені очі, рум`яні щоки та тонкі вуста, трохи вища за мене. Швидко заправила моє ліжко та відмінно справлялася з завданнями Каміли. Як для першого дня роботи прискіпуватися не було причин, та я їх і не шукала, не це було ціллю її переведення.

Одягнувши порівняно зручну сукню я попрямувала на тренування бою на мечах. Охоче б надала перевагу штанам, але жінкам заборонено таке носити. Батько завжди казав, якщо нападуть, то я навряд чи в той момент буду у відповідному одязі, тож пишне вбрання для бою він вважав нормою. Хоч таке заняття не притаманне леді, але саме на ньому наполіг мій батько після смерті Олівера, коли зрозумів – правити країною доведеться мені. Вже рік тричі на тиждень відточую свою майстерність і навіть почала досягати перших успіхів. Готувати до ролі королеви почали ґрунтовно, батько пояснював тонкощі керування країною, тож у мене був найкращий вчитель. Вийшовши з покоїв одразу помітила невдоволення Атрея, який чекав у коридорі. Щось турбувало його, але він лише привітався і більше не мав наміру говорити. Прямуючи до спортивного майданчика я взяла ініціативу у свої руки:

-         Щось сталося?

-         Ні.

Не багатослівно. Вирішила не надокучати йому своїми розпитуваннями тож далі йшли мовчки. Мене вже чекав мій учитель Роберт Кіпсон, мужній чоловік з темним волоссям у якому почали виднітися ледь помітні сиві локони. Його сірі очі завжди суворо спостерігали за моїми рухами, але попри його вимогливість він чудовий наставник.

Сьогодні ніяк не могла зосередитися та весь час пропускала удари. Якби це був справжній бій то вже давно загинула. Хоч мене ніколи не турбували глядачі та обпікаючий погляд Атрея відволікав. Ще подумає, що я завжди така неуважна у бою. Мою незібраність помітив Роберт:

-  Арабелло, зберіться. Ви ще ніколи не билися так жахливо. Невже ці дні вимушеної перерви так на Вас вплинули?

Це перше тренування після смерті батька. Поступово приходжу до тями та намагаюся жити за колишнім графіком. Мене охопила злість. Чому Атрей так впливає на мене? Чому й досі не можу впоратися зі своїми емоціями? Дратувала несправедливість та жорстокість цього світу. Я залишилася зовсім сама, втратила матір яку ледь пам`ятаю, брата та батька, не залишилося нікого хто був дорогий мені. Та найбільше дратувало те, що вбивця мого батька досі на волі, ходить і дихає одним повітрям зі мною, можливо навіть і усміхається мені, а я про це навіть не здогадуюся. Не зчулася як пішла у наступ, агресивно завдавала удари один за одним і успішно ухилялася від ворожого меча. Нарешті почула похвалу від свого учителя:

-  Це вже краще, тепер впізнаю Вашу тактику бою.

Дослухаючись до його порад знову пішла у наступ. Не знаю що на мене вплинуло, але решту тренування провела успішно. Перед обідом, який домовилася провести з Сибілою зайшла до свого кабінету, щоб перевірити як писар підготував вчорашні накази, які вже лежали на моєму столі. Уважно вивчаючи їх відчувала на собі погляд Атрея, чомусь він вирішив не залишати мене на самоті. Намагалася не зважати на його присутність, хоч це було складно, так і хотілося перевести на нього погляд. Закінчивши читати документи для чогось повідомила:

-  Усе добре, наказ написаний чудово, тож ти вже офіційно голова моєї охорони.

Поставила свій підпис та печатку. Та схоже не це турбувало його. На мої слова лише сумно зітхнув. Трохи помовчавши все ж невпевнено мовив:

-  Дозволите поцікавитеся?

-  Звісно, питай у мене що завгодно без мого дозволу. І до речі, ти весь час стоїш, я розумію так заведено, але щоб не травмувати психіку оточуючих консерваторів, можеш сидіти коли ми наодинці.