Розділ 72

  Рання осінь 1461 року видалася лагідною та теплою. Начебто літо вирішило затриматись у Кракові ще на кілька тижнів. Сонька повільно прогулювалася доріжками, засадженими квітами. Придворні панни, які не полишали королеву ні на мить, несли за нею теплу хутряну накидку на випадок, якщо зненацька похолодшає, і опахало – якщо королеві стане жарко. Останнім часом Соньку мучали припливи жару. Їй недавно виповнилося п’ятдесят п’ять років. Останні роки життя промайнули так швидко, що вона й незчулася, як з юної жінки, яка вважала, що молодість – нескінченна, перетворилася на бабусю трьох королевичів. А невістка вже чекала на четвертого.     

   До неї підбігли онуки, королевичі Владислав та Казимир, Казимирові діти. Казимир був щасливим у шлюбі з Єлизаветою Угорською, донькою тієї Єлизавети, яку, вагітною від попереднього шлюбу, запропонували покійному королеві Владиславі ІІІ, старшому братові Казимира. Ось такі заплутані були родинні зв’язки між європейськими монархами.

  - Бабусю, ходімо на кухню! – зарепетували, чіпляючись за руки Соньки, два русявих хлопчика п’яти і трьох років. – Там привезли смачнющі дині.

  Сонька, втішена, дозволила онукам привести себе на двір, куди якраз прибув віз зі стиглими динями для королівського столу. Навколо возу загрозливо кружляли товсті волохаті бджоли. П’ятирічний Владислав, який довго відмахувався від бджіл, нарешті розлютився і войовничо вигукнув:

  - Кляті бджоли! Я викликаю вас на бій. Зараз я вас усіх повбиваю!

  Він витягнув з піхов невеличкий дитячий меч, батьків подарунок, і почав бігати по двору, розмахуючи зброєю. Молодший брат спостерігав за Владиславом, плескав у долоні і реготав. А Сонька відчула різкий поштовх у самісіньке серце. Вона пригадала, як її власний син, на честь якого старший онук був названий Владиславом, теж змалечку ганяв по двору з іграшковим мечем, оголошуючи війну котам, собакам, квіткам, кущам, деревам та усьому іншому, що траплялося на його шляху.

  Смерть сина Владислава ще й досі боліла Соньці. Якби не його передчасна загибель, то вона вважала б, що прожила щасливе життя.

  Нарешті маленький Владислав втомився від гри і зупинився, щоб віддихатися. Сонька звеліла своїм паннам, щоб вони напоїли хлопчиків водою і вибрала дві жовті дині, які здалися їй настиглішими. Віддала одній з панночок і наказала, щоб ті дині розрізали і нагодували королевичів.    

  - Тільки не  надворі, а на кухні, щоб бджоли не вжалили королевичів, – наказала вона.

  Коли онуків повели до замкової кухні їсти дині, Сонька вибрала ще кілька для себе та придворних панянок. І звеліла віднести фрукти у свої покої, щоб поласувати їми, коли повернеться з прогулянки. Повільні прогулянки, смачна їжа, солодощі та читання книжок про кохання стали повсякденною розвагою королеви. Вона давно перестала їздити на лови та скакати верхи, бо втомлювалася. І це позначилося на Соньчиній фігурі. Вона поповнішала і перестала вдягати німецькі сукні, які щільно облягали стан та груди. Сонька повернулася до свого коріння і знову вбиралася у русинські сукні вільного покрою, схожі на ті, які носила її покійна мати.

  Після прогулянки королева повернулася у свої покої. Їй здалося, нібито у просторій залі нема чим дихати, і вона наказала навстіж відчинити усі вікна. Сіла за стіл, хапаючись за серце і тамуючи дихання. Звеліла подати вина, щедро розбавленого водою. Випила повний келих майже одним ковтком.

  Розбавлене вино освіжило королеву і трохи розвеселило її.     

  - Останнім часом я дуже втомлююсь, коли піднімаюся сходами, – поскаржилася вона.

  Панни почали втішати повелительку. Молоді та стрункі, вони навперебій почали запевнювати її, що теж втомлюються, бо сходи – занадто круті, а сходинки – занадто широкі. Хоча насправді дівчата могли невтомно бігати по замку згори до низу, як молоді кізки – гористими стежинами.

  Сонька звеліла, щоб їй подали смаженої вепрятини і великий шмат білого хліба. Їла, насолоджуючись кожним відкушеним шматочком. Потім їй принесли очищену і порізану диню. Скибки, схожі на півмісяці кольору бурштинового кольору, лежали на блакитній німецькій тарілці.

  Прийшов Гінча з Рогова. Він перетворився на поважного немолодого пана. Коронний підскарбій, каштелян розпшанський, серадзький та сандомирський, староста нешавський, кшепіцький та голубський – він займав усі ці посади. Ще й до того став радником короля Казимира, який не слухав пліток і з повагою ставився до друга матері. Гінча теж погладшав і втратив юнацьку гнучкість. Тепер він носив багатий і розкішний одяг з синього чи зеленого оксамиту, оторочений білячим хутром, приємним на дотик. Його сиве волосся падало на широкі плечі. Але у Соньчиних очах він і досі був молодим красенем, якого вона побачила у двадцять років і покохала на все життя. Тепер вони були схожі на немолоде подружжя, яке за довгі роки співжиття не втратило ніжні почуття.

  Сонька запросила Гінчу присісти поруч. Запропонувала йому скибку дині. Стиглий сік стікав по її пальцях, які вона облизувала, не перестаючи сміятися.      

  - Яка смачна диня. А Ягайло терпіти не міг динь, – розповідала вона. – Взагалі, у покійного короля, мого чоловіка, були дивні смаки. Він ніколи не їв яблук, бо Адама та Єву було вигнано з Раю саме через яблука. Кривився кожного разу, коли бачив ті «грішні плоди», як він їх називав. Зате їв груші. Жовті, зелені, свіжі, варені, печені, замочені у цукровій воді. У замковому підземеллі зберігалося кілька бочок з грушами, на випадок, якщо королю заманеться поласувати ними. Навіть качку йому готували з грушами.