Розділ 70

  Тіло короля Владислава ІІІ Варненчика так і не було знайдене. Мати змирилася з його смертю. Але королі Польщі повинні мати гідне поховання, тому для Владислава збудували величний саркофаг, щоб вшанувати його пам’ять. Гробниця розташувалася збоку від головного вівтаря у соборі Святих Станіслава та Вацлава, але тіла всередині не було. Кардинал Олесницький та інші вчені люди називали пусту гробницю грецьким словом «кенотаф».

  Гробницю Владислава встановили якраз навпроти могили його батька, короля Ягайла, з протилежного боку головного нефа. Скульптори зобразили покійного короля у золотій короні та з мечем, що покоївся на грудях. Руки були складені на руків’ї меча. Сонька дивилася на статую, яка мала обличчя її сина, і згадувала, яким гарним юнаком він був тоді, коли приїхав попрощатися з нею перед від’їздом до Угорщини. Йому б жити, радіти, кохати, народжувати дітей, а він загинув на далекій війні...

  Королева стала на коліна перед пустим саркофагом, який прикрашали свіжі квіти, і стала молитися. Палали свічки, пахло ладаном. Зі стелі звисали прапори, здобуті Ягайлом у битві при Грюнвальді. Сонька молилася, щоб душа її сина знайшла спокій на тому світі, коли вже тілу було відмовлено у цьому. Вона була вбрана у чорну сукню, оторочену хутром чорно-бурої лисиці, а бліде обличчя ховалося під напівпрозорим чорним покривалом, яке їй прислав Папа Римський на знак того, що поділяє жалобу королеви-матері. На поясі висіли чітки з чорних перлин з гладким хрестом, виточеним з червонуватого сердоліку.  

  Гінча з Рогова стояв кількома кроками позад неї. Охороняв. Сонька скінчила молитву і озирнулася. Гінча підійшов до королеви і допоміг їй підвестися. Роки минали не даремно, вона вже втрачала колишню молоду спритність.

  Сонька присіла на довгій скамниці перед релікварієм з мощами Святого Станіслава, покровителя Польщі. Праворуч від неї розташувалася гробниця її чоловіка, а ліворуч – синова. У соборі було тихо і затишно, у перерві між богослужіннями ніхто не тривожив королеву, яка прийшла помолитися за сина. Соньці не хотілося виходити назовні, щоб не переривати отой особливий містичний настрій, який завжди охоплював її у церкві.

  - Останнім часом я часто думаю про смерть, – звернулася вона до Гінчі, який присів поруч. – Прокидаюся вночі, бо мені здається, нібито смерть прийшла за мною, і мені стає лячно. Якою буде моя остання мить? А ти, Гінчо? Ти думаєш про смерть?

Він здвигнув плечима:

  - Як буде, так буде. Про що тут думати? У лицаря усе життя – шлях до смерті.

  - І ти не боїшся?

  - Мені б хотілося загинути в бою, як король Владислав. Але буде так, як Господь сподобить. Я вже стояв за крок від смерті. Пам’ятаєш? Тоді, коли королівна Ядвіга видала нашу таємницю. Я сидів у підземеллі і думав лише про те, щоб не зрадити тебе, коли мене катуватимуть. Катування мене лякало більше ніж смерть на ешафоті. Що таке страта? Швидкий, як блискавка, рух меча – і тебе вже не існує. Краще так, ніж нестерпний біль, якому немає кінця.

Сонька кивнула.  

  - То помирати не страшно?

  - Ти ж не боїшся засинати щоночі, – відповів він. – Смерть – просто сон, від якого немає змоги прокинутися. Страшно не встигнути зробити усі свої земні справи.

  - Владислав не встиг зробити усього того, що йому судилося, – зітхнула Сонька. – Чому він помер таким молодим? Пам’ятаєш, як мені підкинули у покої мішечки з чаклунським начинням? Може, саме вони призвели до загибелі мого сина.

  Гінча схопив королеву за руку і прошепотів:

  - Забудь про ті мішечки. Людина, яка підкинула їх, тепер кається і спокутує свій гріх у монастирі.

  - Звідки ти знаєш? – Сонька здивовано подивилася на нього.

  - Бо та людина – моя жінка. Вона вчинила те з ревнощів. Я знайшов серед її речей ще кілька схожих мішечків. Тоді я ледве не вбив Дороту – така велика злість охопила мене. Вона ледве вимолила прощення. Присяглася, що проведе решту життя у монастирі і ніколи більше не стане шкодити тобі, – глухо відповів Гінча.   

  - Боже, як ти налякав мене, – Сонька схвильовано приклала долоню до грудей. – Мені б тікати від тебе, але я не можу. Без тебе я загину, як рослина, яку вирвали з землі.

  - Я теж приніс велику жертву заради нашого кохання. У мене ніколи не буде сина, який продовжив би мій рід на землі. Але я не шкодую.

  - Я теж ні про що не шкодую.

  Сонька вдячно потиснула його руку. Вони довго сиділи поруч і мовчали, дивлячись на розп’ятого Христа над величним вівтарем. Гінча зняв зі свого пальця перстень з родовим гербом і надягнув його на руку Соньки.

  - Тепер ми заручені перед лицем Бога, якщо вже інакше нам не можна, – посміхнувся він.

  - Таке кохання, як у нас, не може бути гріхом, – відповіла Сонька.

Щаслива посмішка сяяла на її обличчі.