Розділ 69

  Лише через три роки після загибелі Владислава ІІІ Варненчика поляки прийняли як факт те, що він більше ніколи не повернеться.

  Казимир IV був коронований у 1447 році. І майже відразу ж він проявив себе, як обережний та мудрий король. Він зумів домовитися про мир навіть з такими войовничими сусідами, як Прусія, Угорщина, Московія та недобититий Тевтонський орден.

  - Мого брата Владислава привчали воювати з дитинства. І що з того вийшло? Він загинув з мечем в руках, коли йому ледве виповнилося двадцять років! Що він залишив після себе? Розлад та безкоролів’я, – так казав матері король Казимир.   

  Сам Казимир у ту мить, коли золота корона лягла на його чоло, вирішив, що він залишить після себе велике та могутнє королівство Польське, а також – велике і могутнє королівство Литовське, поєднане з Польщею єдиним правителем, але водночас незалежне від Польщі.

  Кардинал Збігнєв Олесницький мав у замку на Вавелі власні покої з величезним кабінетом. Його стіл був завалений державними паперами, десятки заклопотаних писарів бігали туди-сюди. З першого погляду було зрозуміло, що саме тут вершиться доля королівства Польського.

  Король Казимир увійшов у кабінет кардинала. Хлопчик-служка, вдягнений у чорну рясу та білий стихар, обшитий мереживом, хотів доповісти про прихід його королівської милості. Казимир зробив рукою застережливий знак і хлопчик слухняно опустився на ослончик, поставлений для нього біля вхідних дверей.

  Збігнєв Олесницький сидів за столом, схилившись над якоюсь товстою книгою. Він підвів очі і здригнувся від несподіванки. Молодий король, посміхаючись, наближався до нього. Але кардинала зненацька охопило погане передчуття.

  - Вітаю, ваша королівська милість.

  Він підвівся з-за столу. Папери падали на підлогу від незграбних рухів цього немолодого повного чоловіка, вбраного в широчезну яскаво-червону сутану. Казимир нахилився і спритно підняв розкидані документи.

  - Зараз я покличу прислугу, – заметушився Олесницький. – Навіщо вашій королівській милості самому займатися роботою, яка негідна короля?

  - Королям часто доводиться займатися брудною роботою, – посміхнувся Казимир холоднокровною Ягайловою посмішкою. – Мій батько не цурався ніяких справ. А я, як усі запевнюють, схожий на нього.

  - Так і є, – вклонився кардинал.

  Трохи запізно він пригадав про свій високий церковний сан і простягнув Казимирові руку, щоб той поцілував кардинальський перстень, прикрашений відбірними грушоподібними перлинами. Казимир приклався вустами до персня, але навіть і не подумав підкорятися кардиналові.

  Молодий король озирнувся у пошуках стільця. Сів поруч зі столом і почав з цікавістю вивчати папери. Кардинал нависав над ним червоною скелею.    

  - Сідайте, пане кардинале, – Казимир незворушно вказав Олесницькому на його власний стілець з високою, вишукано вирізьбленою спинкою.

Кардинал сів. Король продовжував передивлятися документи.

 - Так, цікаво. Цією справою займуся я сам. Цією теж, – Казимир заклопотано відкладав папери у нерівний стосик.

  Кардинал нервово слідкував за впевненими рухами Казимира. Нарешті ревнощі прорвалися назовні. «Невже цей молодик, який став королем завдяки моїм старанням, зараз знищить усю ту будівлю влади, яку я старанно вибудовував простягом останніх двадцяти п’яти років? Та його ще й на світі не було, коли я став правою рукою короля Ягайла!» – подумав він, стискаючи у кулак руку з кардинальським перснем.

  - Ваша королівська милість, – нарешті не витримав він. – Навіщо вам марнувати час серед нудних паперів, які припали пилом? У двадцять років вам слід розважатися ловами, святами та прийомом закордонних послів. А брудну роботу я візьму на себе, можете не хвилюватися. Може, вам одружитися? Я з радістю допоможу вам відшукати серед сусідських принцес найгіднішу.

Казимир відклав папери і зацікавлено подивився на кардинала.

  - Найперший обов’язок кожного монарха – подбати про продовження династії.

  - Кого ж ви пропонуєте мені у королеви? Може, немолоду і вагітну вдову, як моєму братові?

  - Якщо немолода вдова – володарка цілого королівства, то чому б і ні? – хмикнув кардинал. – Але я зараз не про Єлизавету Угорську. Вона померла, ви хіба не чули? Кажуть, нібито їй подарували хутряну шубу від імені вашого брата, короля Владислава. Ви ж пам’ятаєте, як вони свого часу воювали за угорську корону. Так ось, королева Єлизавета полюбила ту шубу і часто вдягала. І незабаром померла.

  - І що з того? – похмуро запитав Казимир.

  - Кажуть, що хутро було отруєне.

  - Я не чекав від вас, пане кардинале, що ви почнете мені переказувати плітки, вигадані ворогами нашого королівства. Якщо королева Єлизавета полюбляла носити шубу, то це не значить, що вона від тієї шуби померла. Це все одно, що дати хворій людині склянку води, а потім, коли хвороба доконає хворого, сказати, нібито він помер тому, що випив воду.

  Кардинал Олесницький прикусив губу. Він зрозумів, що Казимира неможливо залякати натяками.

  - Я згадав про Єлизавету Угорську тому, що після неї залишилися дві доньки, які якраз дійшли до того віку, коли королівським донькам шукають наречених. Принцесі Анні п’ятнадцять років, а принцесі Єлизаветі – дванадцять. Може, варто придивитися до них?