Розділ 68

  «Мамо, я не хочу бути королем!» – так писав з Литви Казимир Андрій.

  Йому було лише сімнадцять років, а він вже на власній шкірі знав, як це – бути правителем. Тринадцятирічним хлопчиком Казимира відірвали від матері і привезли у Вільну, щоб призначити Великим князем Литовським. Йому було страшно, але його навчили не виказувати страх, особливо – перед ворогами. З дитинства він знав, що таке монарший обов’язок. Коли Смоленське князівство надумало від’єднатися від Литви, користуючись малоліттям Казимира, він прибув до непокірного міста на чолі великого війська. Він не злякався, і Смоленськ признав юнака своїм князем.

  Але, як Великий князь Литовський, Казимир був васалом старшого брата, який, як свого часу Ягайло, носив титул Верховний князь Литви. Смерть Владислава вразила його. Казимир шкодував, що так і не встиг попрощатися з братом.

  А тепер він повинен зайняти його місце?! Казимир спочатку відмовився. Він відписав до Кракова, що не може прийняти корону, поки точно не відомо, що король Владислав загинув.

  - Королевич Казимир усе розвалить! – поскаржився Соньці кардинал Олесницький. – Польська шляхта вимагає негайно вибрати нового короля. І, як і минулого разу, князь Земовит пропонує свою кандидатуру. Крім того, з’явився ще один претендент – князь Болеслав Варшавський. Кого б з них не вибрали – нам біда. Нас просто виженуть з Польщі.

  - Тоді я повернуся до Литви. Додому, – слабко посміхнулася Сонька.

  І відразу зрозуміла, що насправді вона не хоче повертатися. Та й нема куди повертатися. Ніхто не чекає її. Мати, княгиня Олександра, давно померла. Тітка Уляна теж ненадовго пережила свого князя Вітовта. Сестри живуть з чоловіками. Василинка – у Більську, а Манька одружилася з володарем Молдови. 

  - Я поїду у Вільно і привезу його, як і збиралася, – відповіла королева.

  Вона й справді зупинилася у Кракові лише для того, щоб відпочити перед довгою подорожжю до Вільна.

  - Боюся, що може бути пізно, – скрушно зітхнув кардинал. – Шляхтичі вимагають негайного проведення сейма. Їх лякає безкоролів’я. Вони хочуть знати, хто буде їх наступним королем. Я вважаю так: якщо королевич Казимир відмовиться від корони, то треба шукати іншого кандидата. Як на мене, королем міг би стати Фрідріх Бранденбургзький. Думаю, що шляхтичі підтримають його, бо дуже добре знають принца, який багато років прожив у Кракові як наречений покійної королівни Ядвіги.

Сонька відчула холод у грудях.

  - Казимир не відмовиться! – вигукнула вона.

Кардинал м’яко розвів руками:

  - Я й сам хотів би бачити на престолі нашого королевича, а не чужинця. Але що робити, якщо він не погоджується? Скільки ще років його вмовляти?

   Порухи кардинала були м’якими, голос – улесливим, а погляд холодних блакитних очей – як гострий ніж.

  Сонька вже давно не довіряла кардиналові Олесницькому. Але прислухалася до його порад, бо хотіла бачити королем Польщі свого наступного сина.

  Шляхта зібралася на сейм у Серадзі. У маленькому містечку не було місця, де могло б зібратися стільки шановних панів. Хіба що на площі перед старовинним костьолом з червоної цегли. На тій площі і встановили величезну палатку, застелену килимами і прикрашену гілками ялівця, які приємно пахли хвоєю та смолою. З церкви принесли довгі дерев’яні скамниці, для того, щоб пани могли зручно сидіти.  

  Сонька увійшла у палатку, коли дебати були у самому розпалі. Шляхтичі, як побачили її, то негайно замовкли і повставали з місць. Королева, що втратила сина, викликала у них повагу. Навчена кардиналом Збігнєвом Олесницьким, Сонька звернулася до шляхтичів.     

  - Мій син Владислав був вашим королем, – сказала вона.

І шляхтичі поважно закивали головами:

  - Так, так. Король Владислав був справжнім героєм і надією християнства. Шкода, що він помер молодим. Він приніс би славу королівству Польському.

  - Але в мене є ще один син, не менш гідний, – продовжувала Сонька. – Оберіть королем його. Син великого короля Владислава Другого і брат Владислава Третього, він теж стане великим королем. Він вже показав свою сміливість і здатність до правління, як Великий князь Литовський.

  - Королевич Казимир не хоче бути королем, – подав голос один із шляхтичів.

Сонька гнівно подивилася на нього.

  - Я – його мати, і краще знаю, чого насправді хоче і чого боїться мій син. Він вірить, що його брат Владислав живий. І не хоче відбирати корону у власного брата.

  Сонька притулила до очей хустинку і хрипко прошепотіла:

  - Я й сама не можу повірити у загибель мого дорогого Владислава...

  Шляхтичі мовчки хрестилися. Сонька подумки прикликала на допомогу Матір Божу і продовжила:

  - Я поїду до Литви, щоб вмовити мого сина Казимира приїхати у Краків і прийняти польську корону. Я скажу йому, що він зможе повернути корону Владиславові, якщо той виявиться живим.

• Згода! Згода! – один за одним погоджувалися шляхтичі.

  Сейм постановив: обрати королем польським королевича Казимира Андрія. З умовою, що він поверне трон своєму братові, якщо трапиться чудо.