Розділ 65

  У Сяноку Сонька жила вільно та щасливо. Місцеві жителі не були такими зарозумілими, як краків’яни. Вони щиро раділи з того, що королева обрала їхнє містечко. Та ще й Гінча був поруч, за вийнятком тих разів, коли справи кликали його у столицю.

  З вікон Сяноцького замку було видно ліс, луки та річку, а не кам’яний лабіринт вулиць та дахів, як у Кракові. Повітря влітку було щедро напоєне запахом квіток та хвої, а взимку – сніговою свіжістю. Маленький Казимир проводив багато часу з матір’ю. Іноді приїжджав король Владислав і кожен його приїзд перетворювався на свято.

  У 1439 році Владиславові виповнилося п’ятнадцять. Він перетворився у високого юнака, якому подобалося скакати на коні та битися різними видами зброї. Рік тому він був урочисто оголошений повнолітнім і повноправним королем. Але королівством, як і раніше, правив єпископ Олесницький. Владислава повністю влаштовувала така ситуація. Державні справи робилися самі по собі, а він лише підписував документи, які приносив єпископ. А далі – міг розважатися, як душа забажає: битися на мечах з друзями, пити вино у придорожному шинку, ховаючи обличчя під каптуром, жартувати з дівчатами...

  Волосся молодого короля набуло темного відтінку, як часто трапляється з віком. А обличчя засмагло під сонцем, бо він проводив багато часу на свіжому повітрі замість того, щоб скніти серед вологих кам’яних стін королівського замку.

  Сонька не могла надивитися на сина: таким вродливим він їй здавався.    

  - Як минає час... – зітхнула вона, коли залишилася наодинці з Владиславом. – Ти вже виріс. Справжній лицар та король. Шкода, що твій батько не може бачити тебе. Він неодмінно зрадів би.

  - Яким був мій батько? – стрепенувся Владислав.

  - Героєм, – зітхнула Сонька.

  Юнак розплився у щасливій усмішці. Це справжнє щастя – у п’ятнадцять років бути королем і сином героя!

  - Так, мені розповідали про битву при Грюнвальді. Я знаю, що він робив, і які слова казав ворогам, – ледве не захлинаючись від захвату, розповідав він матері усе, що знав про знамениту битву.

  Сонька слухала його, лагідно посміхаючись. Коли він виговорився, провела долонею по його щоці. Вигукнула здивовано та радісно:

  - Боже, то в тебе вже росте борода!

  Владислав присоромлено посміхнувся. Юнацький пушок ще важко називати справжньою бородою, але йому було приємно, що мати вважає його дорослим.

  Вони прогулювалися у садку.  Був місяць листопад. Останні яблука, червоні та тверді, які називали зимовими, падали з дерев на доріжку. Владислав підштовхував їх кінчиком черевика, намагаючись зробити так, щоб одне яблуко вдарилося об інше. Словом, розважався, як мале дитя.

  - Час вже тобі шукати наречену, – зітхнула Сонька, милуючись на нього.

  - Пан єпископ вже знайшов, – легковажно відповів Владислав.

  Сонька аж зупинилася від несподіванки.

  - Як знайшов?! Кого? Чому я нічого не знаю?

  - Власне, заради цього я й приїхав. Щоб розповісти тобі. Угорці запропонували мені стати їхнім королем. Але я повинен одружитися з королевою Єлизаветою. Така умова.

  В останні роки у королівстві Угорському справи склалися наступним чином. Король Сигізмунд Люксембургзький, то суперник, то союзник Ягайла, затятий колекціонер корон, був обраний імператором Священної Римської Імперії. Він став наймогутнішим правителем Європи. Радість імператора Сигізмунда була великою, але недовгою. Чотири роки потому він помер. Королевою Угорщини стала його донька Єлизавета, одружена з австрійським герцогом Альбрехтом. Угорці радо признали Альбрехта королем, бо він пообіцяв захищати королівство від ворогів, а з півдня країні постійно загрожували турки. У Єлизавети та Альбрехта було двоє дочок, і королева знову була вагітною. Здавалося, що все йде чудово, але раптом трапилася біда. Альбрехт, як і обіцяв, зібрав лицарів і подався на війну проти турків, але доїхав лише до словацького містечка Комарно. Там він з’їв щось сумнівне і через кілька днів помер від жорстокої дизентерії, яка висушила та знекровила його тіло.

  Єлизавета Угорська залишилася вдовою на п’ятому місяці вагітності. І ось цю жінку, тридцятирічну вдову з двома дітьми та третім, що мав народитися, запропонували юному Владиславу.     

  - Угорцям потрібен сильний і мужній король, справжній лицар, спроможний воювати з турками, – запевнював Владислав. – І вони обрали мене. Мене! Ти тільки подумай, мамо.

  - Я розумію. Але ж наречена лише на кілька років молодша за мене. Що ти робитимеш із нею, синку? – Сонька сплеснула у долоні.

  - Одружуся після того, як королева-вдова народить дитину. Що с того, що вона старша? За нею дають ціле королівство. Але головне, що я врятую світ від турецької навали. 

  - Навіщо тобі та угорська корона, коли за неї вимагають таку високу ціну? Одружитися з жінкою з трьома дітьми і воювати з турками... Хіба тобі польської корони мало? – бідкалася мати.

А у сина блищали очі. Він мріяв про майбутню славу.

  - Я порадився з єпископом Збігнєвом і вирішив погодитися, – провадив далі Владислав. – І, перед тим як відбути в Угорщину, заїхав за материнським благословінням.

  Він став на одне коліно і похилив голову. Сонька, зітхаючи, перехрестила Владислава і поцілувала його у смагляве чоло. Їй було шкода віддавати свого сина, такого юного та вродливого, чужій жінці з великим досвідом як у шлюбному житті, так і у придворних інтригах. Але вона пречудово знала, що королівські шлюби вкладаються з політичних причин: заради приєднання нових земель та народження спадкоємців.