Розділ 64

  До Рогова, де жила знайома знахарка, було півдня шляху, тому пані Дорота знайшла іншу знахарку. Для цього їй доводилося ходити на околицю Кракова, у передмістя Кшемьонки.

  Похилені дерев’яні хатки не лякали пані Дороту. Це у Кракові вона жила у добротному кам’яному будинку, розташованому на брукованій вулиці неподалік від замка. А у Рогові замчисько її свекра, якого звали паном Гінчкою, був оточений такими ж бідняцькими хатинами.

  Пані Дорота йшла по багнистій вулиці у супроводі вірної служниці. Голова похилена так, щоб перехожі не заглядали у обличчя, кінчики пальців тримали поділ спідниці, щоб не забруднилася. Служниця підвела  її до потрібної хатини і прошепотіла:     

  - Йдіть, пані, нічого не бійтеся. Я стоятиму на сторожі.

  Відьма запросила пані Дороту присісти до столу. Соснові дошки, колись золотисті, стали темними і брудними. Жінка відчула відразу, але стрималася.

  Це була справжня відьма, страшна, стара, з немитим волоссям, яке вибивалося з-під хустини. Зовсім не схожа на охайну сільську знахарку, з якою досі мала справу пані Дорота. У хатині тієї знахарки пахло козиним молоком та травами, які вона збирала на світанку. А тут Дороті стало моторошно. У кутку кімнати висіло павутиння. У горщиках, що стояли на полиці, плескалася якась огидна рідина. Біля стіни притулилася плетена з лози клітка, у який повискували щури.    

  - Я знаю, чому ти прийшла до мене, пані. Ти хочеш, щоб твій чоловік повернувся до тебе, – відьмин хрипкий голос проникав у саму душу і залишав там болючі рани.

  - Звідки ти знаєш? – здивовано запитала вона.

Відьма закотила очі попід лоба і промовила:

  - Я бачу. Я усе бачу.

  Насправді вона з багаторічного досвіду знала, чому приходять до неї заплакані жінки.

  Забувши про відразу, пані Дорота схопила відьму за руку. На її покручених пальцях сяяла золота каблучка – подарунок якоїсь вдячної жінки, а під погризеними нігтями чаїлися сірі смужки бруду.     

  - Ти можеш зробити так, щоб мій чоловік повернувся до мене? – розпачливо запитала вона.

  - Зараз подивимося, – кивнула відьма.

Вона поставила на стіл глечик з водою та глиняний полумисок. Звеліла:

  - Лийте, пані, воду у полумисок та приказуйте: «Покажи мені, що в душі твоїй коїться. І нехай рана у серці загоїться». Це не проста вода, а зібрана з семи колодязів упродовж семи ночей підряд.

  Пані Дорота, бліда від хвилювання, плеснула воду у полумисок. Тричі повторила слова, яким її навчила відьма.

  - Думайте про свого чоловіка, – наказала вража баба, кидаючи у воду жменю попілу.

  Вода відразу стала каламутною. Відьма задумливо ворушила паличкою попіл, вимальовувала на воді загадкові візерунки.   

  - Він закрив своє серце. У нього на серці сіра хмара, – прошепотіла вона. – Але я бачу, що поруч з ним стоїть чорна жінка.

  - Так, так! – пристрасно вигукнула пані Дорота. – Це вона, клята. Вона носить жалобу по...

Жінка прикусила язика, зрозумівши, що ледве не виказала себе.

  - Можна її прогнати? Зробити так, щоб вона залишила мого чоловіка у спокої? Щоб стала огидною для нього? – змолилася пані Дорота. – Я щедро заплачу тобі.

  Відьма кинула на жінку пронизливий погляд. Нібито оцінювала, скільки грошей можна видурити у заможної пані так, щоб не відлякнути її, але й не продешевити. Вона накидала у воду усілякого бруду, примовляючи при цьому:  

  - Це – попіл від спаленого опівночі кажана, це – шкірка ящірки, це – шматочок панциря рака, це – шкаралупа від зміїного яєчка, це – кора дуба, що у лісі росте поруч із ялиною...

  Перелік дивних речей приголомшив і зачарував пані Дороту. Вона подумала, що баба і справді знається на чаклунстві.

  Відьма щось шепотіла незрозумілою, скоріше за все – неіснуючою мовою. Від її заклинань, дивних запахів та таємничого оточення голова йшла кругом.   

  - Ця жінка не хоче зникати – засмучено промовила відьма, відриваючись від полумиска. – Я жену її, а вона не йде. Буде важко, доведеться добряче постаратися.

  - Постарайся, – пані Дорота вклала у долоню відьми шкіряний мішечок. – Це тільки задаток.

Гроші приємно дзвеніли. Баба запитала:

  - Що пані хоче зробити з розлучницею?

  - Хочу, щоб вона зникла назавжди! – виплюнула пані Дорота.

Відьма помовчала.

  - Це дорого коштує, – нарешті промовила вона. – Ще п’ять таких мішечків.

  - Згодна, – відповіла Дорота.

  - Потрібна якась річ, яка б пов’язувала вашого чоловіка з нею. Чарка, з якої пили обидва, або подушка, на якій лежали їх голови.

  - Я не знаю... – у відчаї пані Дорота була ладна заламувати руки, але раптом пригадала: – Шкіра! Шкіра вепра, якого вони разом вполювали.

  - Шкіра вепра? – здивувалася відьма.

  І раптом очі її заблищали. Шкіра вепра чудово вписувалася у ряд чаклунського приладдя, десь між вужиними яйцями та крилами кажана.