Розділ 63

  У наступні роки лицар Гінча з Рогова неймовірно розбагатів.

   По-перше, королева зробила його наставником свого молодшого сина, королевича Казимира Андрія. Гінча вчив хлопчика їздити верхи, битися на мечах та іншим лицарським премудрощам. Придворні шепотілися, коли бачили їх разом. Вони пам’ятали гучний скандал, який спалахнув за кілька місяців до народження молодшого королівського сина. Були й такі, що запевняли, нібито Гінча з Рогова і є справжнім батьком Казимира. Але інші заперечували: досить було тільки подивитися на розчервоніле личко королевича, щоб помітити схожість з королем Ягайлом. Справжній малий Ягеллончик! Хлопчика і досі називали так.

  Король Владислав, прислухаючись до прохань матері, призначив Гінчу коронним підскарбієм і каштеляном розпшанським. Державні гроші проходили повз його руки бурхливим потоком. Видно, трохи золота та срібла прилипало до могутніх лицарських долонь.

  Але щоб там не казали придворні, Сонька не сумнівалася у коханні та вірності Гінчі. Ще тоді, коли вони тільки-но зійшлися знову після довгої розлуки, Гінча сказав:

  - Ніколи в житті я не кохав так, як кохаю тебе.

  І вона знала, що це правда.

  Чутки про кохання королеви та Гінчі не могли обминути його дружину, пані Дороту Козегловську. Нещасна жінка не знала, що робити. Гінча й так був нечастим гостем у її опочивальні. А тепер і зовсім перестав спати з нею. 

  Гінча купив будинок у Кракові. І відразу ж туди перебралася уся родина – батько, брат, неодружена сестра і дружина, якій дуже кортіло проявити себе хазяйкою у новому житлі. Шкода тільки, що Гінча з ранку до вечора пропадав у замку. І часто проводив там і ночі.  

  - Це не по-християнськи, – поскаржилася пані Дорота, коли їй вдалося залишитися з чоловіком наодинці. А це траплялося дуже рідко, бо Гінча уникав її.

  Пані Дорота, молода жінка з білявим волоссям і світло-блакитними, наче заспаними очима, здавалася йому схожою на вівцю.

  - А ти хочеш по-християнськи? – ущипливо запитав він.

  Вони розмовляли у опочивальні. Гінча сидів на краю ліжка, опустивши голову на складені докупи долоні. Пані Дорота, вбрана у простору чорну сукню, стояла поруч. Її бліді руки були зціплені на животі.

  - Так, хочу, – кивнула вона.

  - Чого ти нависла наді мною, як статуя скорботи? – зітхнув він. – Добре, кажи вже, чого ти хочеш від мене?

  - Щоб ми жили як чоловік та жінка. Щоб у нас народилося дитя, – прохально вигукнула вона.

  - Ми – чоловік та жінка, вінчані у костьолі перед Богом та людьми. Чого тобі ще не вистачає? – не підводячи голови, відповів Гінча. – А те, що у нас нема дітей... Що поробиш! Видно, така воля Божа.

  Йому було шкода цієї жінки, яка не зробила нічого поганого і заслуговувала на щастя. Але він не міг змінити свої почуття.

  - Ні, то не Божа воля, – пані Дорота гірко хитнула головою. – Ти не торкаєшся мене. Звідки ж у нас візьмуться діти?

  Гінча похмуро мовчав. Пані Дорота стала перед чоловіком на коліна і обхопила його ноги. Він здивовано відсахнувся:

  - Що з тобою? Негайно підведися. На коліна слід ставати лише перед Богом та святими.

  - Так я усіма святими благаю тебе, – схлипувала вона. – Зглянься на мене. Дай мені хоча б місяць. Один лише місяць не дивися на інших жінок. Будемо жити разом, спати разом, і ти побачиш, що ми зможемо бути щасливими.

  Пані Дорота намагалася поцілувати його. Її обличчя було мокрим та солоним від сліз. Чужа жінка, хоч і зв’язана з ним навіки... Гінчі було неприємно відповідати на її жалюгідні поцілунки, хоча він і не відштовхував її.

  Вона здогадалася. Раптом перестала скиглити, підвелася з підлоги і витерла зарюмсане обличчя широким рукавом сукні.     

  - Ти не хочеш навіть поцілувати мене? – запитала холодно. – Я тобі огидна? Я так і знала!

  - Іншого разу. Я так втомився на службі, а тут ще й ти не полишаєш мене у спокої, – скривився він. – Хочеш, щоб між нами було все добре? То займайся господарством і не лізь до мене, коли я не у настрої. Я заспокоюся і сам захочу обійняти тебе.

  - Я так і знала! – повторила пані Дорота.

  - Що ти знала?

  - Вона причарувала тебе! Приворожила!

  - Хто? Що ти мелеш? – Гінча вражено подивися на неї.

  - Королева! Вона справжня відьма. Весь Краків тільки і говорить про це.

  - Не кажи дурниць. Мовчи, – пригрозив він.

Ображену жінку наче прорвало.  

  - Ніяка це не дурниця, – вигукнула вона. – У Рогові я ходила до знахарки, що живе за яром. Вона сказала, що тебе приворожила інша жінка. Тому ти й не хочеш навіть торкатися мене. 

  - До тієї відьми? Ти з ґлузду з’їхала. Як могла ти, гонорова пані, йти до страшної баби, до якої бігають лише нерозумні селянки?

  - Я була у відчаї. Знахарка дала мені сухі трави – м’яту та любисток. Сказала, що ти повернешся до мене, якщо я буду щовечора омивати тіло водою, настояною на тих травах.