Розділ 62

  Вперше в історії Польщі королем став малий хлопчик, не здатний правити самостійно. Ядвізі, першій дружині Ягайла, було дванадцять років, коли її коронували «королем польським». Але вона по тодішнім законам вже досягла шлюбного віку, шляхтичі підшукували їй чоловіка, якого й розглядали як майбутнього короля. У таких обставинах Ядвізі достатньо було мати опікуна, а не регента.

  Владиславу, якій став третім польським королем з цим іменем, потрібен був саме регент. Перш ніж перейти до церемонії коронації, для якої стараннями єпископа Олесницького, все було готове, шляхтичі почали сперечатися про те, хто має стати регентом.

  Князь Земовит, злий від того, що не досяг корони, запропонував самого себе. Але йому знову не пощастило. На превелику досаду князя, його кандидатура отримала стільки ж голосів, як і першого разу, тобто – дуже мало. Усі тепер прислухалися до того, що скаже єпископ Збігнєв. Цей повний чоловік, який на перший погляд здавався м’яким, мав усередині залізний стержень. Багато хто зрозумів це тільки зараз.

  Єпископ запропонував обрати регенкою королеву Софію. Її вперше назвали королевою-матір’ю. Але тут шляхта показала свою силу.         

  - Ми поважаємо матір короля, але яка з неї регентка, якщо усім відомо, що її милість – неписьменна, – один зі шляхтичів вголос висказав те, що думали майже всі.

Сонька почервоніла від обурення. Але єпископ Збігнєв заспокоїв її жестом.

  - Це неправда, – заперечив він отим особливим, тільки йому притаманним тоном, у якому м’якість поєднувалася з силою. – Я власноруч навчив її королівську милість читати і писати.

  «Тільки польською! – поривалася вигукнути вона. – Бо руською я вміла читати і писати з дитинства!»

  - До того ж, королева правитиме не одна. Покійний король просив мене, щоб я став опорою його синам. На знак своєї волі він передав мені перстень зі своїм гербом.

  Єпископ показав усім ліву руку, обтягнену фіолетовою рукавичкою. На вказівному пальці сяяв перстень, на якому литовський герб Погоня поєднувався з польським орлом. Ні у кого з присутніх не виникло сумніву у тому, що король Ягайло довірив Олесницькому долю своїх дітей. А єпископський перстень з величезним хрестом Збігнєв Олесницький носив на правій руці, якою благословляв паству.  

  - Ви знаєте, яке важливе місце я займав при королі Владиславові, – продовжував він. – Усі державні справи проходили повз мене. Хочу завірити вас, панове, що нічого не зміниться. Ми будемо правити удвох, я і королева Софія. Як і хотів покійний король.       

   Пан Ястржембський, який дрімав з розплющеними очима у другому ряді, здригнувся і отямився. Його непомітно штрикнув у бік Ян Олесницький, брат єпископа. Пан Ястржембський підхопився з місця і заволав, як було домовлено між ними перед сеймом:

  - То хай пан єпископ і буде регентом, щоб усе було, як раніше!

  - Єпископа! Єпископа! – відразу ж підхопила шляхта.

  Збігнєв Олесницький, потішений, підвівся з табурета, обитого пурпуровим оксамитом. Вклонився присутнім, прикладаючи до грудей праву руку. Сліпуче заблищали п’ять діамантів у формі хреста.

  Після недовгих дебатів шляхтичі прийшли до згоди. Регентом був обраний єпископ Збігнєв Олесницький.

  Звісно, при регенті мала час від часу збиратися рада з десятьох осіб. Королева Софія опинилася у складі цієї ради. Але усім було зрозуміло, що єпископ ні з ким радитися не буде. Він правитиме сам. Залізною рукою в оксамитовій рукавичці.

  Після сейму хлопчика-короля повезли у собор Святих Станіслава та Вацлава, на коронацію. Процесія була величною та розкішною, хоч і зробленою нашвидкоруч. Жителі Кракова вийшли на вулицю, щоб привітати нового короля. Або щоб позбирати мідні гроші, які, за звичаєм, кидали у натовп.

  Владислав радів. Він ще не до кінця розумів, що означає бути королем. Але його тішила думка, що усі ці люди покидали свої щоденні справи і збіглися, щоб подивитися на нього. Він їхав верхи на білому конику. Звісно, коника вибрали слухняного та спокійного, та ще й двоє лицарів тримали його за вуздечку. Зате хлопчик відчував себе справжнім лицарем. На поясі хлопчика висів справжній меч, а на голові сяяла справжня корона. Він був таким гарненьким з блакитними очима, рум’яними щоками і густим темно-русим волоссям, що спадало на тендітні дитячі плечі.   

  Поляки захоплено вітали Владислава ІІІ. Що з того, що він ще дитина? Скоро виросте і стане справжнім королем. Он як завзято хапається за меч! Що з того, що він син литовця та русинки? Він народився у Польщі для того, щоб стати польським королем. Така Божа воля.

  Позаду хлопчика-короля котився по кам’яній бруківці відкритий візок, у якому їхали королева-мати та єпископ Олесницький. Натовп по інерції вітав і їх.

  Сонька, махаючи долонею, повернулася до єпископа. Приємно посміхаючись у натовп, вона запитала крізь зуби:

  - Що це означає, пане єпископе? Ви обіцяли, що я стану регенткою при моєму синові. А трапилося так, що у регенти пролізли ви!

  - Ваша королівська милість, а що мені залишалося? Шляхта не захотіла бачити регенткою вашу милість. Мабуть, через ту неприємну історію, у яку ви потрапили через молодість та брак досвіду.

  Сонька скривилася. Було неприємно, коли їй нагадували про той скандал. «Я ж виправила свою помилку. Відмовилася від кохання. Стала Ягайлові вірною подругою і підтримкою у останні роки його життя. Чого ж ще від мене вимагають?!» – у розпачі думала вона.