Розділ 61

  Пізніше про смерть Ягайла почали складати страшні легенди, сповнені містики.

  Начебто він у ніч своєї смерті був зачарований співом солов’їв. У сутінках він спустився у садок, щоб краще чути пташину пісню. Солов’ї, виводячи невимовно гарні переливи, перелітали з гілки на гілки, з дерева на дерево. І заманювали Ягайла далі, далі, туди, де садок переходив у густий та темний ліс. Ягайло блукав густими травами, і якісь в’юнкі рослини оповивали йому ноги, не пускаючи далі. Але король з силою відривав ноги від землі і невпинно сунув туди, куди його кликали солов’ї. Нібито незнана сила штовхала короля у вологий, туманний, повний небезпек ліс.

  І зненацька перед ним постав покійний Кейстут, Вітовтів батько. Наче з-під землі виріс. Чи відокремився від кори старого дуба з покрученими гілками. Шкіра на дядьковому обличчі набула сірого, землистого кольору, нігті загострилися і стали схожі на пазурі. Сплутані довгі вуса звисали до грудей. А на плечі Кейстута був накинутий той самий ведмежий плащ, який був на ньому в день, коли Ягайло віддав наказ задушити дядька.

  Ягайло закляк на місці. Хотів ворухнутися, але не міг, як часто буває уві сні. Князь Кейстут наблизився до племінника, зазирнув йому в очі пустим поглядом і поцілував у чоло. Ягайло здригнувся від відрази: губи Кейстута заслинили йому лоба. Нарешті він зрозумів, чим пахло від дядька: сирою могилою.             

  - Скоро ми з тобою побачимося, – промовив Кейстут і зник.

  Солов’ї змовкли. Здійнявся сильний вітер. З дерев на голову Ягайла посипалося зелене листя. Вітер підхоплював те листя і крутив, наче здіймав хуртовину. І з усіх боків лунало страшне дядькове: «Я чекаю на тебе!»

  Коли Ягайло нарешті повернувся до опочивальні, його била лихоманка. Він тремтів, його кидало то у жар, то у холод. А під ранок король помер. Дядько Кейстут таки дочекався помсти, забрав його на той світ.

  Таку легенду передавали з вуст у вуста. Іноді деякі дрібниці змінювалися, але незмінними залишалися три головні деталі: солов’їний спів, лихоманка і поцілунок Кейстута.

  І тільки Сонька знала, що Ягайло помер звичайною смертю, від старості. Він і сам не знав, скільки років прожив. Деякі казали, буцімто йому вже виповнилося вісімдесят. У його батька, Ольгерда, було шістнадцять дітей. Не дивно було заплутатися не тільки у днях їх народження, а й у роках. Особливо у ті старі часи, коли записи велися час від часу, непостійно. Історія запам’ятала тільки тих хто досяг успіху.

   Ягайла поховали у соборі Святих Станіслава та Вацлава, на почесному місці, збоку від мощів Святого Станіслава. Замок на Вавелі вдягнув жалобу. У наступні сорок днів рівно опівдні над містом розносився гучний і глибокий подзвін. Рівно дванадцять моторошних ударів, кожен з яких проникав до самого серця.

  А двадцять п’ятого липня ті ж самі дзвони закалатали радісно та піднесено. Шляхтичі скинули жалобне вбрання і вдяглися в барвисті шовки та оксамити. Вони збиралися на сейм, обирати нового короля.

  Претендентів було двоє: королевич Владислав, син покійного короля, і Земовит Плоцький, з роду князів Мазовецьких. Багато шляхтичів стало на сторону князя Земовита, бо він був нащадком Пястів, старовинних польських королів.

  Земовиту було сорок п’ять років. Високий та міцний, вбраний у червоне, підпоясаний золотим лицарським поясом, він увійшов у залу, де зібрався сейм, з високо піднесеною головою. Поклав сильну долоню на руків’я меча і гордовито озирнув присутніх. Чим він не король?! Природжений П’яст, у якому тече кров старовинних королів.

  Поруч з князем йшов пан Спитко з Мельштина, який підтримував його. Пан Спитко прошепотів князеві:

  - Тримайся з гідністю, як справжній воїн. Нехай усі бачать, що з тебе вийде кращий король, ніж з отого малого хлопчиська, Ягайлового виродка.

  Пан Спитко ненавидів покійного короля Ягайла, і мав на те поважну причину. Колись його батькові, якого теж звали Спитко з Мельштина, належало Поділля. Син був малим, коли батько помер, і Ягайло викупив його землі у вдови. Спочатку Ягайло передав Поділля Вітовтові, але після його смерті вирішив приєднати Поділля до королівства Польського. Саме через ті землі і почалася довга і кривава війна зі Свидригайлом. Пан Спитко у тій війні, звісно, стояв у лавах польського війська, але ні на мить не забував, що на Поділлі міг би панувати він, якби не передчасна смерть батька, слабкість матері та хитрість Ягайла.

  І ось йому випала можливість помститися.          

  - Ягайло відібрав у мене Поділля, а тепер я відберу у його сина польську корону, – крізь зуби промовив він.

Земовит ляснув товариша по спині:

 - Не переймайся. Коли я стану королем, я поверну тобі Поділля.

Вони чудово порозумілися.

  Шляхтичі зустріли князя оплесками. Земовит приклав долоню до грудей і вклонився в усі сторони, як бродячий актор перед глядачами. І поважно розсівся у кріслі, приготованому для нього у першому ряді, так, начебто вже почував себе королем.

  Хіба міг десятирічний королевич змагатися зі зрілим чоловіком?

  Єпископ Збігнєв це розумів. Тому він добре продумав прибуття малого Владислава. Хлопчик був вдягнений в червоні штани та білий каптан – кольори польського гербу. Голову його прикрашав мідний шолом з довгим білим султаном, а до пояса був причеплений меч.