Розділ 60

  Король Владислав ІІ Ягайло відійшов у краще життя, поки слухав солов’їв.

  Комусь ця смерть здавалася поетичною, гідною увійти у легенду. Були й такі, хто вважав, що така смерть гідна жінки, а воїну пристало відійти на той світ з мечем у руках.

  Його тіло, голе, прикрите лише тонким білим простирадлом, лежало посеред ліжка і чекало на бальзамувальників. Сонька, вбрана в чорну сукню, стояла поруч з ліжком на колінах і молилася.

  Прийшли монахи-францисканці. Ті самі перші шість ченців, яких привіз у Городок сам Ягайло. Вони стали вздовж стіни, похилили голови так, що каптури повністю приховали їх обличчя, і впівголоса заспівали латинські молитви. Спів їх був моторошним і прекрасним водночас.

  Нарешті прибули лікарі зі Львова. Їх було троє. Вбрані в чорне, заклопотані і поважні, вони розкладали на столику біля ліжка блискучі інструменти, час від часу перекидаючись латинськими термінами, як і личило таким вченим мужам. Перш ніж приступити до роботи, настарший з них приклав руку до грудей, обтягнутих чорним сукном, і чемно звернувся до королеви. Він попросив її милість покинути опочивальню, бо важке видовище може вразити її чутливу жіночу душу.

  Сонька зрозуміла: зараз тіло короля розріжуть для того, що витягти серце та решту нутрощів. Он вже і монахи чатують на здобич. Чи то пак – святиню, яку зберігатимуть у стінах свого монастиря.

  Вона написала листа єпископу Олесницькому, своєму соратникові. І відіслала написане до Кракова з найшвидшим гінцем, щоб єпископ дізнався про смерть короля раніше, ніж сумна звістка офіційно прибуде до столиці. Королева була впевнена у вірності єпископа. Окрім нього, у неї не було інших довіренних осіб.  

  Повз неї нечутно, начебто сірі тіні, пропливли францисканці. Той, що йшов першим, тримав у руках скриньку з кипарисового дерева. У ній лежало серце короля.

  Увечері тіло Ягайла було готове для останньої подорожі до Кракова. Його вклали у домовину, видовбану з найстарішого дуба, який знайшли на околицях Городка. Король був вбраний у чорний оксамит, на його впалих грудях покоїлося велике золоте розп’яття, прикріплене до важкого ланцюжка. Ноги вкривала червона королівська мантія, підбита білосніжним горностаєвим хутром з чорними цяточками. Долоні Ягайла були складені на руків’ї важкого довгого меча. А на голові сяяла золота корона, прикрашена рубінами та сапфірами. Він відходив на той світ як воїн та король.

  Навколо домовини палало вісім високих жовтих свічок, оповитих чорними стрічками. У кутку монотонно молилися монахи-францисканці. Польські лицарі зібралися у просторій замковій залі. Вони оточили короля і стояли мовчки, похиливши голови. Старі вояки згадували колишні битви та перемоги, а молоді гадали, які зміни чекатимуть на них.   

  Соньку підвели до труни, щоб вона могла востаннє подивитися на Ягайла. Вона не плакала, але була блідою та мовчазною. Поклала долоню на його холодну руку і непорушно застигла, наче статуя скорботи у чорному вбранні, з білим покривалом навколо блідого обличчя. А потім нахилилася до покійника і востаннє поцілувала його у скроню. На Соньку повіяло гірким запахом трав та олій, які використовувалися при бальзамуванні. Вона швидко випросталася і відвернулася, прикриваючи обличчя кінчиком покривала. Від гострих пахощів засвербіло у носі. А присутнім здалося, що королева плаче.

  Сонька змахнула долонею. Столяр, невисокий худорлявий чоловічок з кирпатим носом, зрозумів королеву. За його вказівкою домовину накрили кришкою. І столяр, тримаючи у роті довгі товсті цвяхи, почав заколочувати труну. Кожен удар молота луною відбивався від високої стелі замка і віддавався у вухах присутніх, наче жалобний подзвін по Ягайлові.

  Наступного ранку, другого червня 1434 року, жалобна процесія виїхала з замкової брами і поповзла на захід, до Кракова.

  Поперед процесії верхи на чорних конях їхали двоє лицарів у блискучих обладунках, які аж вбирали очі усім, хто у той день покинув щоденну працю і прибіг подивитися на покійного короля. Лицарі несли дві хоругви: перша – з гербом Ягайла, Погонею; друга – з білим польським орлом на червоному тлі. На підводі везли домовину, накриту покривалом з гербами земель, які знаходилися під рукою короля Ягайла. За домовиною їхала королева верхи на гнідому коні. Піддані, які скидали капелюхи та схиляли голови перед покійним королем, також кланялися і повдовілій королеві. А нишком вони роздивлялися її обличчя. Яка вона: вродлива чи не дуже, скорботна чи весела? Виставлена напоказ перед усім королівством, Сонька трималася з гідністю, які і належить королеві-вдові.

  Коли процесія проїжджала через великі міста, назустріч виходили представники влади та церкви. Тоді Соньці доводилося слухати довгі скорботні промови, майже завжди схожі. Начебто міські старости та священники змовилися, щоб використовувати одні і ті ж самі слова та вирази. Зате потім вона могла відпочити у м’якому затишному ліжку.

  І ось, нарешті, після двотижневої подорожі, вони дісталися Кракова.

  Жителі столиці збігалися подивитися на те, як везуть до замка домовину з їхнім королем. Тепер вони щиро оплакували Ягайла, якого колись вважали чужинцем, варваром, дикуном, перевертнем, ледве не самим дияволом. Сорок вісім років королював він над Польщею, захищав свою нову країну, бився за неї зі старовинними ворогами – німецькими лицарями. За цей довгий час поляки якщо і не полюбили короля-литовця, то навчилися поважати його.

  Під сумний спів труб процесія вповзла у браму замку на Вавелі. Широкий двір був прикрашений червоними та чорними полотнищами. Пронизливо і моторошно бамкали дзвони, сповіщаючи про покійника.