Розділ 56

  Місто Луцьк лежало перед польським військом, як на долоні. Дерев’яні хатки простолюду та панські кам’яні будинки тулилися до мурів замку. Але, водночас, Луцьк виявився неприступним, бо на шляху королівського війська постала річка Стир, тихоплинна і не надто широка. Але вона стала суттєвою перепоною для солдат. Було неможливо перебратися через річку і не стати при цьому мішенню для литовсько-русинських вояків, що, добре озброєні, вартували на замкових мурах.

  Майстри-гарматники доповіли Ягайлу, що бомбарди не дострілять до замка. У кращому випадку – потрощать хати бідняків. А підтягнути їх ближче – неможливо, бо у Свидригайла теж є гармати, і вони розташовані куди вигідніше від Ягайлових.

  Ягайло щоденно об’їжджав на коні своє численне військо. Він був вбраний в обладунок з вузьких пластин, які були щільно припасовані одна до одної і дозволяли лицарю вільно рухатися. Для королеви Софії він теж замовив такий обладунок і змусив її вдягати захист поверх сукні.

  - Ти – моє найслабше місце у цій війні, – одного разу сказав він жінці. – Може, тобі краще сховатися від небезпеки у якомусь з королівських замків?

Але вона відмовлялася.

  - На той замок може напасти військо Свидригайла. Краще мені залишитися під захистом вашої королівської милості.

  І Ягайло не міг сперечатися з нею.

  В останній день липня кілька загонів з війська Свидригайла вийшли з замка через браму Стирської вежі. Було ще темно. Зорі здавалися величезними, але на сході розгорялася червоно-жовта смуга. Польське військо спало. Литовці та русини намагалися не здіймати шуму.  

  Свидригайло збирався перейти річку вище за течією. Місцеві люди, на відміну від прийшлих поляків, знали, де броди. Але вартові, хоч і куняли, спершись на алебарди, але вчасно пробудилися і помітили тактичний хід супротивника.

  Ягайло відправив частину власного війська, щоб вони перетяли шлях литовцям та русинам. Обидва війська зустрілися на березі Стиру в мить, коли Свидригайлові вояки тільки-тільки переходили брід. Зав’язалася сутичка. Поляки були у вигіднішому становищі. Зі свого берега вони цілилися у тих, хто ще знаходився у воді. Литовці та русини завзято відбивалися. Сам князь Свидригайло стояв на чолі загону. Він не чекав нападу при переправі і тепер у безсилій люті метався по берегу на вороному коні. Князь Сигізмунд Кейстутович, що очолював поляків, реготав, спостерігаючи за суперником.   

  - Гей, брате! – гукнув він, розмахуючи мечем. – Впізнаєш мене?

  Свидригайло, звісно, упізнав двоюрідного брата. По розкішному білому плюмажу, що вінчав блискучий шолом, а також по довжелезних вусах, не менш розкішних та випещених. Усі нащадки Гедиміна носили такі вуса – символ їх високого стану. І тільки Ягайло голився відтоді, як став королем Польщі.   

  - Впізнаю тебе, зраднику! – заволав Свидригайло у відповідь.

  Сигізмунд Кейстутович помахав над головою мечем, який отримав з рук короля Ягайла. 

  - А меч мій впізнаєш? Я тепер – Великий князь Литовський, з милості короля! – знущався Сигізмунд Кейстутович. 

  - Останнім часом Ягайло роздає свою милість направо й наліво! – відповів Свидригайло. – Нема віри його слову. Він не король, а зрадник!

  Але вигляд князівського меча заворожив Свидригайла. Та зброя повинна була належати йому, адже він – законний володар Литви! Йому присягалися на вірність лицарі у Віленському соборі. Свидригайло розлютився і втратив пильність. І відразу ж якийсь польський лучник підстрелив князя.

  Стріла вп’ялася Свидригайлові у ногу, якраз між обладунком, що захищав стегна і наколінником. Князь ледве не вивалився з сідла. До нього вже бігли вірні воїни, щоб захистити від ворога.

  - Відступаємо! – вигукнув Свидригайло і поскакав до Луцька.

  Литовсько-руське військо, збентежене пораненням свого воєначальника, почало відступати. Поляки у запалі битви готові були побігти за ними. Але Сигізмунд Кейстутович зрозумів, що вони самі стануть легкою здобиччю, коли опиняться у воді, і сам заволав:      

  - Назад!

До табору вони повернулися зі звісткою, яка сповнила Ягайла надією.

  - Князь Свидригайло поранений! – репетували вони.

  Ягайло затрепетав. Його ніздрі роздувалися, як у коня.

  - Це правда?

  - Так, я бачив на власні очі, – підтвердив Сигізмунд Кейстутович.

  - Де він зараз?

  - Відступив до замку.

  - Негайна нарада! – вигукнув король.

  І знову купа лицарів набилася у королівський намет. Але цього разу вони не звертали уваги на королеву і не віддавали їй належних почестей. Занадто заклопотані вони були. Вирішувалося важливе питання: наступати чи ні на Луцький замок. Момент здавався занадто влучним: Свидригайла поранено. Можна було припустити, що його воїни розгублені і не чинитимуть належного опору.

  Нарада затягнулася до самого вечора. Небо стало темно-синім. Запалювалися перші зірки. Сонька вибралася з намету у супроводі служниць. Їй хотілося вдихнути свіжого повітря, бо усередині намету важко дихалося від величезної кількості спітнілих чоловіків у обладунках, які напхалися туди. І раптом усе навколо зафарбувалося у жовто-гарячий колір. Спалахи вогню роздирали небо над Луцьком.