Розділ 55

  Ця дивна війна увійшла в історію під назвою Луцької. Тому що проблеми розпочалися з луцького з’їзду монархів, на якому так і не відбулась коронація князя Вітовта. А також тому що польське військо, з королем Ягайлом на чолі, нарешті підійшло до Луцька, який за князя Вітовта став другою, південною столицею Великого князівства Литовського.   

  Вже кілька місяців польські та литовські війська вели між собою відкриту війну. Але, замість того, щоб зустрітися на полі битви, вони кружляли у малозрозумілих маневрах по Поділлю, а також по сусідніх Волині та Галичині. Поляки захопили Кам’янець-Подільський, Червоноград та інші міста та замки, що належали до Великого князівства Литовського. А війська Свидригайла тим часом зайшли полякам у тил і дісталися до передмість Львова, який був завойований королем Казимиром ІІІ і приєднаний до польської корони майже сто років тому.

  Обидва війська – польське і литовсько-руське – спустошали ті нещасні землі, залишаючи після себе горе, сльози, смерть, спалені селища, спустошені поля та понівечені людські долі.

  Аж ось Ягайло нарешті зупинився під Луцьком. Його військо стало табором за рікою Стир, що півколом оточувало місто. План був простий: захопити Луцький замок і вигнати звідти людей Свидригайла. Але він спізнився. Свидригайло дістався до Луцька раніше, ніж старший брат. І тепер його солдати нахабно походжали мурами, а прапор з гербом Погоня майорів над прямокутною надбрамною вежею, зведеною з рожевої цегли і прикрашеною зубцями.

  - Таки встиг, клятий чортяка, – вилаявся Ягайло, коли зрозумів, що Свидригайло обігнав його. – Тепер доведеться вести облогу за всіма правилами.

  Для короля і королеви звели розкішний намет позаду війська. Діти залишилися у Кракові, про них піклувалася мати Соньки та сестра Василинка. Обидві жінки, налякані війною втекли до Кракова. А молодша сестра, Марія, для рідних – Манька, була одружена з  сином господаря Молдови.

  У наметі було затишно. Підлога та стіни були встелені товстими турецькими килимами, які заглушували солдатський гомін та брязкіт зброї. Але варто було Соньці вийти надвір, як перед її очима поставала страшна картина. Полотняні солдатські намети. Поміж них – вогнища, над якими висіли казанки з нехитрою солдатською їжею, глечики з пивом або кислим вином, та зброя. Зброї було багато, вона валялася повсюди: мечі, щити, пики, алебарди, луки зі стрілами, арбалети, баллісти. Довжелезні драбини та міцні тарани лежали між наметами. Біля королівського намету зберігалася новітня зброя, на яку найбільше сподівався король Ягайло: гармати або бомбарди, як їх ще називали. Сонька пригадала, як колись давно її батько, князь Андрій Гольшанський, привіз дві такі новинки до Києва, де вони тоді жили. Тоді бомбарди здавалися якимсь чудом. А тепер ніхто не дивувався такій зброї. У Ягайла було дванадцять таких бомбард, а на додачу – п’ять бочок пороха і два вози важких ядер, щоб стріляти по стінах обложеного міста.

  Королеву Софію солдати поважали і завжди кланялися, коли вона виходила з намету  і роздивлялася рожеві мури Луцького замка. Зате її служниці скаржилися, що вояки не дають їм проходу, коли вони вранці йдуть до річки по воду. Регочуть, залицяться, намагаються задрати спідницю або вліпити нахабний поцілунок. Але деяким служницям така увага навіть подобалася.  

  Король Ягайло проводив у своєму наметі воєнну нараду. Сонька сиділа поруч із королем, міцно вчепившися пальцями в різьблені підлокітники. І не відірвеш! Їй було трохи лячно. Вона й сама вже не була рада, що напросилася на війну, але відступати було соромно.

  Присутність королеви стримувала лицарів, наближених до особи короля. Принаймі, вони не лаялися брудними словами, як звикли у чоловічій компанії.   

  - Перепливати Стир – небезпечно, – заявив князь Сигізмунд Кейстутович. – Свидригайлові вояки спокійно постріляють нас з замкових мурів, поки ми будемо вилазити на протилежний берег, мокрі та беззахисні. Як дурних зайців на полюванні.

  Цей Сигізмунд був молодшим братом покійного Вітовта і ненавидів Свидригайла, бо сам претендував на трон Великого князівства Литовського.

  - Майстри-гарматники якраз зараз підраховують, чи можна бомбардувати стіни з нашого берега, – задумано відповів Ягайло. – Звісно, можна спробувати переправитися через Стир подалі від міста, але є ризик нарватися на Свидригайлові війська.

  - Можна дочекатися, поки річка замерзне і перейти по кризі, як по землі, – бовкнув воєвода Сандомирський.

Ягайло скосив на нього холодний погляд.  

  - Зараз кінець липня, – нагадав він. – Довгенько доведеться чекати!

  Воєвода знітився і заховався серед інших шляхтичів.

  Хтось порадив позрізати молоді деревця у сусідньому лісі і навести плавучі мости. Ягайло, задумливо потираючи щоку, обмірковував пропозицію.

  Зненацька неподалік почувся різкий звук сурми. Ягайло підскочив з крісла і запитав:    

  - Що трапилося? Свидригайло напав на нас?

  Лицарі заметушилися, забігали, забрязкали зброєю. У Соньки впало серце. Війна! Справжня війна, страшна і жорстока! Що буде з нею, якщо вона потрапить у руки ворога? Їй хотілося заховатися під кріслом, але вона трималася рівно, з підборіддям, гордовито задертим догори. Тільки пальці тремтіли так сильно, що Ягайло помітив і нахилився до неї:     

  - Не лякайся. Так само було у день битви при Грюнвальді. Тоді ми виграли. А проти нас стояло військо набагато сильніше за Свидригайлове.