Розділ 53

  Опинившись на волі, Ягайло ледве не очманів від радості. Він забув про свій вік і готовий був скакати на коні з ранку до вечора, лиш би опинитися подалі від Свидригайла. Від замку на Вільні, де він народився і який ледве не став його могилою.

  У в’язниці він, здавалося, сумував за родиною. Але варто було від’їхати подалі, як знову його захопили державні справи. Спочатку Ягайло подався на Поділля. Військо зустріло його радісними вигуками. Ягайло їздив від міста до міста, від замку до замку, запевняючи старост та каштелянів, що насправді він ніколи не збирався передавати Поділля Свидригайлові.

  І тільки через кілька місяців Ягайло нарешті дібрався до Кракова. Було вже холодно. Ягайло зупинився біля брами замка на Вавелі. Важка решітка зі знайомим скреготом повільно поповзла угору. Ягайло блаженно посміхнувся: нарешті він був удома. 

  Обличчя людей, що вклонялися королю, коли він проїздив повз, були приголомшеними. Але Ягайло не звертав на них уваги. У грудях начебто шкрябало, солодко та гаряче. Раптово з’явилося бажання негайно побачити Соньку та дітей. І те бажання змушувало його підганяти коня.

  Аж ось кінь зупинився перед сходами. Там на короля вже чекали члени родини ти придворні. Ягайло спішився і зробив кілька кроків сходами.

  Королева стояла попереду. Двійко хлоп’ят, семи та чотирьох років, тулилися до її чорної сукні. Мати поклала руки їм на плечі. Вони наполохано дивилися на батька, якого не бачили вже кілька років. Високий та сухорлявий, з кам’яним обличчям і довгим рідким волоссям, що розметалося по ведмежій шубі, Ягайло лякав дітей. Якщо старший, Владислав, трохи пам’ятав батька і невпевнено посміхнувся йому, то молодший, Казимир Андрій, був ладен заревіти і сховати личко у рясних складках материнської спідниці.

  Сонька нахилилася до дітей і прошепотіла:

  - Це – ваш батько і король. Привітайте його, як я вас навчила.

  Хлопчики поклонилися Ягайлові. А Сонька присіла у реверансі і похилила голову.

  Король у кілька кроків подолав відстань, яка віддаляла його від сім’ї. Присів навпочіпки, обійняв синів і притулив до себе їх малі, тендітні тільця.

  «Моє продовження, – розчулено подумав він. – Моя кров залишиться на цій землі навіть коли мене не буде. Господи, дай мені ще хоча б десять років життя, щоб я міг побачити, як вони ростуть!»

  Ягайло ледве підвівся, хапаючись за спину: знову закололо у попереці.

  - Вашій милості погано? – співчутливо запитала Сонька і підставила руку, щоб Ягайло міг на неї обпертися.

  Вона була такою молодою і квітучою, як зелений плющ, що оповив старе дерево. Король обійняв жінку і розцілував у обидві щоки. А потім витягнув шию, шукаючи доньку, щоб привітатися теж і з нею.

  Ядвіги він не побачив. Тільки принц Фрідріх визирав з-за плеча королеви. Ягайло ковзнув по ньому поглядом і здивувався: принц, який завжди вдягався з яскравістю півника, сьогодні був вбраний у чорне. Навіть перо на капелюсі було чорним. І тільки вузький білий комірець сорочки зливався з блідим обличчям Фрідріха.

  Лише зараз Ягайло усвідомив, що Сонька і діти теж були у чорному. Наче не раділи поверненню короля, а навпаки – оплакували його. Придворні теж були вбрані у темні, приглушені кольори.      

  - Що трапилося? – король насупив брови. – І де Ядвіга? Чому вона не вийшла привітати батька?

  На якусь мить усі замовкли. Було чути, як перегукуються солдати на замкових мурах.

  - Королівна Ядвіга померла, – нарешті вимовила Сонька.

  - Як?! – ошелешено вигукнув Ягайло.

Ніхто не знав, що відповісти. Усі мовчки похилили голови.

  - Як померла моя донька? Коли? – допитувався король.

  - Її поховали кілька днів тому. Королівна кашляла кров’ю, – пояснила Сонька. – Давно вже, більше року. І ніякий лікар не зумів вилікувати її.

  - Як її мати... – прошепотів Ягайло.

  Придворні мовчки розступилися перед королем. Ягайло повільно вступив до палацу. Королева з дітьми йшла за ним.

  Ягайло зачинився у своїх покоях і просидів там до вечора. Ввечері до нього постукався принц Фрідріх. Король не міг відмовити тому, хто так і не став його зятем. Тим паче, що Фрідріх був сином важливого політичного союзника.

  Ягайло жестом вказав Фрідріхові на стілець. Принц мовчки сів навпроти короля і довго не наважувався розпочати розмову.

  - Кажи, – нарешті звелів йому Ягайло.

  - Я не знаю, що казати. Я кохав Ядвігу, – зітхнув юнак. – В останні години я був поруч із нею. Ядвіга стиснула мою руку і промовила: «Шкода, що ми так і не встигли одружитися...»

  Голос Фрідріха затремтів. Він замовк, підняв обличчя догори і закліпав очима, начебто сподівався, що сльози, які з’явилися на очах, потечуть назад.

  - Так, шкода, – ледь чутно повторив Ягайло. – Шкода, що моя донька так і не зазнала сімейного щастя. Я все відкладав її весілля. Ось і довідкладався! Ну що ж, принце, видно не судилося. Коли тобі буде завгодно, можеш повернутися на свою батьківщину.

  - Я стільки років провів у Кракові, – розпачливо прошепотів Фрідріх. – Польща стала моєю другою батьківщиною!