Розділ 52

  Свидригайло лютував. Усе пішло шкереберть. А був же такий чудовий план!..

  Але скінчилося тим, що польське військо зайняло Поділля і випхало звідти Свидригайлових посланців. До того ж, польські пани надсилали литовському князеві листи, повні загроз та прокльонів. І вимагали, щоб той негайно відпустив короля.

  Ягайло сам не чекав, що поляки так стануть за нього. Стільки років він почувався чужинцем у Польщі, хоча дбав про королівство, яке неочікувано впало йому у руки. Нарешті шляхта оцінила по заслузі його безперервну працю на благо королівства Польського.

  Йому принесли листа від Соньки. Король прочитав його і розчулився. Жінка описувала йому, як росли сини. Як вчився ходити маленький Казимир Андрій. Як бавився королевич Владислав, ганяючи котів та собак дитячим мечем. Як ніколи раніше, Ягайло гостро відчув, що у нього є сім’я. Досі він почувався одинаком, не зважаючи на усі свої численні шлюби.

  У довершення, Свидригайло отримав листа від Папи Римського. Його Святійшиство написав князеві, що відлучить того від церкви, якщо він не відпустить короля Владислава, якого підступно тримає у полоні.

  Листа принесли у віленський замок, коли у місті вже буяла весна. 

  Свидригайло не розумів латинської мови. Але при ньому знаходився лицар-тевтонець на ім’я фон Мергентхайм, який переклав послання Папи. Взагалі, Свидригайло вів таємні переговори з Тевтонським орденом, який прагнув помститися Ягайлові за ганебну поразку у битві при Грюнвальді. Спочатку князь розлючено відкинув папського листа, та ще й наступив на нього ногою, взутою у шкіряний черевик з ведмежим хутром усередині. Таким зарозумілим жестом він хотів показати, яку невисоку цінність має для нього «дурнувате папське завивання»,  як він назвав листа.

  - Навіть слухати не хочу дурнувате папське завивання, – ображено промовив він. – Його Святійшиство вирішив, нібито у Литві його слово важить більше, ніж моє? Так я покажу йому, хто тут хазяїн.

  Свидригайло стояв у просторій залі біля високого вузького вікна, прорубленого у товстій стіні. Тевтонець закляк на два кроки позад князя. Князь заклав руки за спину і похмуро дивився на ліс, що зеленів на небокраї. А лицар фон Мергентхайм не міг відвести нажаханого погляду від пергамента, прикрашеного папською печаткою. Нога Свидригайла топтала папську буллу. Яке жахливе святотатство для всякого католика! Як би втовкмачити у кошлату голову Свидригайла, що сварка з Папою може погано скінчитися?

  - Чи знаєте ви, княже, історію Генріха Четвертого, імператора Священної Римської імперії?

  - Щось чув, але не дуже добре пам’ятаю, – бовкнув Свидригайло, який за своє довге життя втручася в усі можливі війни та заколоти, але не прочитав жодної книжки.

  Лицар фон Мергентхайм зрадів і почав розповідати.  

  - Імператор Генріх вважав, що він має право призначати єпископів у своїх володіннях, а папа Григорій наполягав, що все, що стосується церкви, повинно вирішуватися у Римі. Обидва володарі, світський та духовний, почали війну. У Генріха було сильне військо, але Папа Григорій мав таку могутню зброю, яка здатна перемогти будь-яке військо: страх перед Богом. Він просто звелів оголосити в усіх церквах, що імператор відтепер відлучений від Церкви, і ті, хто продовжить підкорятися йому, підуть прямісінько у пекло. І під Генріхом відразу ж захиталася земля. Солдати розбігалися, піддані відмовлялися платити податки, навіть збиралися скинути Генріха і обрати нового імператора. Йому довелося впокоритися і піти на уклін до Папи. Три дні імператор простирчав на морозі, роззутий та вбраний у лахміття, благаючи, щоб Григорій VII зняв з нього відлучення від церкви. А інакше він втратив би корону, а може – й життя.

  Свидригайло замислився. Тепер відлучення від Церкви лякало його. Звісно, православне панство у будь-якому випадку підтримало б його. Але Литва все більше ставала католицькою країною. І якщо усі католики повстануть проти нього, він програє.

  - Та ну його до біса, цього Ягайла! – вигукнув він. – Ще не вистачало, щоб у мене через нього почалися проблеми!

  Свидригайло похопився. Підняв з підлоги папську буллу і старанно розпрямив її. Запитав у тевтонця:

  - Тобто, мені краще відпустити короля Ягайла?

Лицар здвигнув плечима:

  - Король – ворог нашого ордену, – нарешті відповів він. – Я б з радістю тримав його у полоні до самої смерті. Але хто ми такі, щоб йти проти Папи?

  - То що мені робити? – нетерпляче вигукнув Свидригайло. – Відпускати його чи ні?

  - Відпустіть, княже. Ягайло вже такий старий, що скоро помре. Так нехай краще віддасть душу Богові десь-інде, не у вашому полоні.

  - Йому вже більше семидесяти років, – намагався підрахувати Свидригайло. – Точно не пам’ятаю. Стільки часу проминуло. Ти помітив, що у дитинстві роки тягнуться довго, здаються майже нескінченними. А у зрілому віці пролітають так швидко, що втрачаєш їм лік?

  Лицар мовчки вклонився. Він був ще досить молодим і тому не міг оцінити спостереження Свидригайла, якому вже було за шістдесят. Втім, Свидригайло вважав себе молодим. Кілька місяців тому він одружився з Анною Тверською, яка була йому родичкою по матері, і тепер невтомно працював над продовженням свого роду. Якщо Ягайлові це вдалося, то чому б і Свидригайлові не спробувати?