Розділ 50

  Свидригайло вирішив прийняти титул Великого князя Литовського у Вільні, у соборі Святих Станіслава та Владислава. Той собор колись давно звелів розбудувати сам Ягайло на місці колишнього язичницького капища. Собор був сірим та похмурим, але барвисті вітражі та численні свічки, що сяяли обабіч вівтаря та попід стінами, перед статуями святих, надавали святкового вигляду кам’яним готичним стінам.

  - Пам’ятаєш, як мої воїни повалили у вогонь дерев’яну статую бога Перкунаса? – запитав Ягайло у Свидригайла. – Простолюд перелякався і заволав, чекаючи блискавиць з неба. А нічого не трапилося. Язичницькі боги виявилися несправжніми і не покарали тих, хто їх звергав. 

  Брати сиділи поруч на двох стільцях, встановлених біля стіни між вівтарем і першим рядом скамниць. Ті стільці, вирізьблені з дуба і покриті червоними оксамитовими подушками, були схожі на трони.

  - Пам’ятаю, – незадоволено промурмотів Свидригайло. – Ти змусив і мене стати католиком. Мені тоді і нове ім’я дали – Болеслав. Чуже ім’я, до якого я так і не звик за ці довгі роки. Я був тоді підлітком і не смів протистояти твоїй волі.

  - Якби ти залишився язичником, то тебе навколишні королі та князі не вважали б рівним собі, – повчально відповів Ягайло.

  - Мене й так ніхто не вважає рівним, – гірко посміхнувся Свидригайло. – Ти пообіцяв віддати мені Поділля. І де воно? Під владою польської корони!

  - На Поділлі княжить наша племінниця, княгиня Софія Жедивидівна. Увесь дохід йде у її скрині, а я лише допомагаю недосвідченій жінці управляти землями, – скромно відповів Ягайло.

  - Поділля належить мені! – Свидригайло по-бичачому нахилив кудлату голову. Довгі хвилясті вуса впали на груди, прикриті панцером.

  - Належало! – Ягайло повчально тицьнув пальцем у стелю. – Я ж віддав тобі Поділля, а ти що зробив? Замість того, щоб розбудовувати замки та міста, почав бунтувати проти мене! Слигався з тевтонцями, моїми ворогами. Ось і довелося виганяти тебе з того Поділля. І віддавати Вітовтові землі, які спочатку призначалися тобі. Вітовт, не зважаючи на непорозуміння, які між нами іноді траплялися, завжди був вірним мені. Ми домовилися, що після його смерті Литва перейде до моїх синів. А якби у мене не було б синів, а були б вони у Вітовта, то вони б володіли Польщею та Литвою після моєї смерті. Господь розпорядився так, що сини народилися саме у мене, – Ягайло перехрестився. -- Господь, у безмежній мудрості Своїй, знає що робить. 

  - Зі мною ти можеш вкласти таку ж саму угоду, – зауважив Свидригайло. – Признач мене Великим князем Литовським. А коли я помру, Литва відійде до твоїх синів. Все одно вони зараз ще малі і не зможуть самостійно правити. 

  - Доведеться так і вчинити. У мене немає вибору, – Ягайло незадоволено озирнувся.

  Серед панів, які натовклися у Віленський собор, майже не було поляків. Тільки литовці та русини – прихильники князя Свидригайла, який хоч і був католиком, але у глибині душі віддавав перевагу православ’ю, яке сповідала Уляна Тверська, мати Ягайла, Свидригайла та їх численних братів та сестер. Свидригайло вважався захисником православних.

  Ягайла тримали у старому замку, шестикутна червоняста вежа якого височіла на зеленому пагорбі, до якого притулився собор. Покої були розкішними, але Ягайло не міг покинути їх без дозволу Свидригайла. А коли королю дозволялося ненадовго покинути замок, то за ним усюди їхали озброєні литовські пани, які не зводили очей з почесного полоненика. У собор його теж привезли під наглядом, який був схожий на почт. Ягайло не намагався втекти. Він терпляче чекав і розумів, що доведеться піти на важливі поступки для того, щоб Свидригайло відпустив його. 

  Свидригайло кивнув єпископу Матвію, який служив месу. Матвій – перший єпископ Жемайтії та єпископ Віленський, немолодий чоловік з носом, схожим на коріння, викопане з землі, та довгою сивою бородою – вів службу литовською мовою. Він підвів руки догори і запитав:

  - Пани та князі литовські! Сьогодні ми зібралися для того, щоб вирішити, хто буде правити нами після смерті князя Вітовта Великого. Вітовт не залишив по собі спадкоємця, тож ми можемо вибрати найдостойнішого серед нащадків князя Гедиміна – Свидригайла Ольгердовича!

Свидригайло підвівся зі стільця і став біля вівтаря.  

  - Слава Свидригайлові! – заволали його численні прихильники.

  Ягайло затулив вуха, щоб не чути тих шалених вітань. Він заздрив братові, бо його так щиро не вітали навіть після великої перемоги при Грюнвальді.

  - Хай Свидригайло править нами!

  - Свидригайло – Великий князь Литовський та Руський!  

  - Свидригайло – наш пан та володар! – лунало то з одного, то з іншого кутка собору.

   За знаком Свидригайла пани почали підводитися зі скамниць і, один по одному, підходили до князя. По черзі ставали перед Свидригайлом на коліна і приносили йому клятву вірності. Утворилася довга черга, на яку король Ягайло дивився з безсилою люттю. Він мав інші плани на Литовське князівство. Але ніяк не міг вплинути на церемонію, яку затіяв молодший брат.

  Коли останній з лицарів приніс Свидригайлові клятву вірності, князь з викликом подивився на Ягайла.   

  - Брате! – вигукнув він, і луна підхопила його могутній голос. – Литва та Русь зробили свій вибір! Тобі залишається лише підтримати його.