Розділ 48

  Сонька раділа, коли Ягайла не було у Кракові. Їй тоді жилося вільніше. Але, отримавши звістку з Литви, вона налякалася. Що буде з нею, якщо з Ягайлом трапиться щось страшне? Адже він – єдиний її захисник у чужому світі.

  Сонька викликала до себе єпископа Збігнєва. Коли мудрий священнослужитель м’якою кулькою закотився у покої королеви, вона кинулася до нього з питанням:

  - Що мені робити?

Сонька у відчаї ламала руки.

 - Заспокойтеся, ваша королівська милість, – порадив єпископ. – Ніхто не насмілиться причинити зло королю. Тим більше – його рідний брат, князь Свидригайло. Я знаю князя. Він нахабний та зухвалий, але не дурний. Мене тривожить лише поважний вік короля. У будь-який момент він може померти власною смертю.

  - І що тоді станеться зі мною та моїми синами?

  - Треба буде діяти якнайшвидше. Не можна втрачати ні хвилини. Як тільки до нас добереться сумна звістка – негайно ведіть королевича Владислава у собор. А я подбаю про те, щоб туди, для присяги, зібралося якомога більше шляхтичів. Ми оголосимо Владислава королем Польським.

  - Йому лише шість рочків. Який з нього король? – Сонька зітхнула і закусила нижню губу.

  - «Горе тому королівству, у якому король – дитина», – ледь чутно промурмотів єпископ, пригадавши речення з Біблії. А вголос промовив: – У історії такі випадки траплялися. І все закінчувалося щасливо, коли при неповнолітньому королеві знаходився розумний регент.

  - Хто ж буде регентом при моєму синові? – запитала Сонька.

  Єпископ Збігнєв зробив вигляд, нібито він замислився. А насправді він вже давно обдумував це питання.   

  - Князь Вітовт хотів, але він помер, – зітхнув він.

  - Вчасно, – відповіла Сонька і перехрестилася. І відразу ж похопилася: – Я хотіла, сказати: як невчасно!

  Єпископ загадково посміхнувся. Але у посмішці скривилися лише його пухкі губи, а блакитні очі залишалися серйозними.

  - Найчастіше регенткою стає мати неповнолітнього короля.

  - Це велика відповідальність... – Сонька схвильовано приклала до грудей долоні.

  - Я розумію – кивнув єпископ. – І підтримаю вашу королівську милість. Тільки пообіцяйте, що будете слухатися моїх порад.

  - Ваші поради – спасіння для мене! – вигукнула Сонька і вдячно доторкнулася до пухкої руки єпископа.

  Після розмови Сонька довго тинялася по кімнатах, з одного кутка в інший. Вона картала себе за те, що не страждала, коли мова заходила про можливу смерть Ягайла. А якщо і лякалася, то тільки за своє непевне майбутнє. Жінці було соромно, але вона нічого не могла поробити з собою. Вона ніколи не кохала Ягайла. Через його байдужість та велику різницю у віці він завжди залишався для неї чужим.

  Сонька пригадала, що давно не відвідувала королівну Ядвігу. Хвороба, яка у останні кілька років мучила її, погіршилася. Іноді дівчині ставало легше, і тоді вона вела звичайний спосіб життя. Але варто було підхопити найлегшу застуду – і королівна знову вкладалася у ліжко, і нестримний кашель мордував її тендітне тіло.

 Ядвіга напівлежала у кріслі біля каміну і дивилася на вогонь. Вона була закутана у теплі ковдри. Русяве волосся розсипалося по плечах, обличчя дівчини набуло кольору жовтуватої воскової свічки, начебто з її щок стерли рум’янець. Принц Фрідріх сидів поруч і тримав її за руку. Він вже досяг шлюбного віку і перетворився на вродливого юнака. Але шлюб, заради якого Фрідріх Бранденбургзький з дитинства жив у замку на Вавелі, поруч із нареченою, ще й досі не відбувся. Ядвізі вже виповнилося двадцять три роки, а Ягайло не поспішав із весіллям. У останні роки він часто відлучався з Кракова, а за відсутності короля його донька не могла одружитися. Можливо, він все ще сподівався знайти для Ядвіги кращого нареченого.

  А королівна Ядвіга тим часом повільно згасала. Начебто життя виходило з неї з кров’ю, яку вона щоденно вихаркувала зі своїх легенів.

  Сонька увійшла у її покої як королева, ніхто не посмів не впустити її. Ядвіга повернула до Соньки бліде обличчя.   

  - Ваша королівська милість надумала завітати до мене? – гірко посміхнулася вона.

  - Я дбаю про тебе, як про рідну доньку, – відповіла Сонька.

  - Неправда, – прошепотіла Ядвіга на вухо Фрідріху. А вголос додала: – Давно я вас не бачила. Ви приходите до мене лише тоді, коли король, мій батько, знаходиться у замку. А коли він десь далеко, то вас і не видно.

  - Як бачиш, зараз я прийшла, – терпляче відповіла Сонька.

  - Щоб подивитися, коли я помру?

  Сонька відповіла не відразу. Вона стояла у дверях кімнати, склавши долоні на животі. Пауза, що настала, змусила Ядвігу стривожитися.   

  - Щоб сповістити тебе, що король у полоні.

  - Як у полоні?! – Ядвіга знову закашлялася. – Хто посмів позбавити свободи самого короля?

  - Його молодший брат, князь Свидригайло, – пояснила Сонька. – Я отримала звістку сьогодні вранці. Король надіслав мені листа.

  - Що тепер буде? – вжахнулася Ядвіга.

  - Усе в руках Божих, – Сонька двічі нашвидку перехрестилася. – Я прийшла, щоб попередити. Як тільки до мене дійде звістка про смерть короля, я відразу ж поведу у собор мого сина Владислава для того, щоб оголосити його королем Польським. А ти, Ядвіго, якщо зможеш підвестися, то теж з’явишся у соборі, щоб присягнутися братові у вірності.