Розділ 47

  Князь Вітовт за довге життя, проведене між язичництвом, православ’ям та католицтвом, не один раз поміняв віру. А помер католиком. Його тіло поклали для прощання у великій залі замку на Троках.

  З ранку до вечора у замок натовпом йшли люди з Троків та околиць. Йшли литвини, русини, німці, литвини, навіть татари, які здавна оселилися  під Троками. І кожен шанобливо вклонявся тілу Вітовта і славив його своєю мовою. Бо прості люди любили Вітовта, який невтомно їздив своїми володіннями – від Вільна до далекої південної фортеці Хаджибей на Чорному морі – та дбав про свої землі. Його численні коні (а один мандрівник із далекої Бургундії записав, що Вітовт мав десять тисяч коней), топтали своїми копитами землі від моря до моря. Ще при житті його називали Вітовтом Великим, а після смерті щиро оплакували. Бо він був своїм, рідним, правителем, який ніколи надовго не покидав свою країну. На відміну від Ягайла, який більшу частину життя провів у Польщі.

  Кам’яні стіни зали завісили чорною тканиною. Горіли свічки в узголів’ї домовини. Шість ченців у кутку бурмотіли молитви. Княгиня Уляна ридала над труною, у якій, склавши руки на грудях, лежав князь Вітовт. Час від часу вона жалібно скиглила:

  - Горе мені, сироті нещасній! Помер мій князь!

  І ніхто не наважувався заспокоїти нащасну вдову. Навпаки, жінки і чоловіки вважали, що саме так і слід оплакувати великого князя: щоб усі бачили, як тужить княгиня.

  Король Ягайло стояв поруч, холодний та невблаганний. Він намацав у кишені Вітовтів перстень і, замислившись, вертів його між пальцями. З якою радістю він віддав би той символ влади своєму молодшому синіві. Але який з трьохрічного хлопчика Великий князь? Найкращий вибір – знайти серед численних родичів з потомства Гедиміна вірного намісника, який буде правити Литвою від імені Ягайла, а потім чесно передасть владу Ягайловим дітям.

  Тіло покійного князя урочисто повезли у Вільно, щоб поховати там у соборі Святих Станіслава та Владислава. Сам Вітовт колись почав будувати цей собор на місці старовинного язичницького капища, присвяченого богу Перкунасу – литовському Перуну. Там він хотів урочисто коронуватися восьмого вересня. А натомість його тепер там поховають. Доля буває невблаганною.

  Ягайло не поїхав у Вільно. Сказав, що втомився і що прибуде у столицю пізніше, у день, призначений для поховання. Насправді він не хотів бачити, як литовці щиро оплакують Вітовта.  

  Коли замок спорожнів, король зайшов у Вітовтову опочивальню. Сів на ліжко і ледве не потонув у перині з лебединого пір’я. Замислився. І зненацька схопився за серце від переляку. Від протилежної стіни відокремилася темна фігура і загрозливо насунулася на Ягайла. Король спочатку не помітив її у напівтемряві. Зате тепер прийняв за привид Вітовта, який з’явився, щоб помститися.

  Привид був схожий на покійника. Високий та міцний, як дуб, з довгим волоссям, що кудлатими хвилями розсипалося по плечах. Та коли світло від єдиної свічки впало на обличчя чоловіка, Ягайло побачив густі вуса, що звисали до підборіддя, і упізнав найвойовничішого зі своїх рідних братів.

  - Свидригайло! – здивовано вигукнув він.

  - Так, це я, – хижо посміхнувся Свидригайло Ольгердович.

  Свидригайло був молодшим від Ягайла років на п’ять. Усе своє життя він воював зі старшим братом за владу. Був князем то у Вітебську, то у Чернігові, то на Поділлі. І постійно втрачав свої володіння, бо завжди хотів більшого і розпочинав нову війну. Щоб дошкулити братові, він зв’язувався з його найбільшими ворогами – Тевтонським орденом та Московією. І, разом зі своїми союзниками, нападав на королівство Польське та Велике князівство Литовське. Іноді йому вдавалося примиритися з Ягайлом та Вітовтом, та випросити у них нові землі. А іноді траплялося навпаки. Одного разу Вітовт у битві при Вітебську переміг Свидригайла та відправив його у Краків у кайданах. Такий собі подарунок Ягайлові. Але король тоді пожалів молодшого брата і звелів відпустити його. А згодом пошкодував, бо Свидригайло знову взявся за старе: війни, заколоти, зради...

  Коли Свидригайло вдруге потрапив у руки Ягайла, король вже не вагався. Він звелів ув'язнити брата у Кременецькому замку. Там Свидригайло просидів дев’ять років, а потім був звільнений своїм прихильником, князем Дашком Острозьким. Після ув’язнення Свидригайло десять років просидів у своїх володіннях тихенько, наче миша під віником. Ягайло майже забув про нього. І ось зненацька войовничий братик виліз на світ Божий!

  - Чого ти хочеш? – похмуро запитав Ягайло.

Свидригайло повільно обішов короля і зупинився навпроти.   

  -  Помсти, брате, – посміхнувся він крізь густі вуса, у яких вже пробивалася сивина. – Дев’ять років я сидів у твоїй в’язниці, а тепер ти посидиш у мене!

  - Що?! – здивувався Ягайло. І відчув, як усередині усе скам’яніло. Він добре знав, чим закінчуються такі ув’язнення у їхній сім’ї.  

  - Мої воїни оточили Троки, – мстиво посміхаючись, пояснив Свидригайло. – А твої поляки боягузливо склали зброю. Ніхто не захистить тебе, Ягайле. Збирайся. Ти поїдеш туди, куди повезу тебе я. І робитимеш те, що я накажу тобі.

  Ягайло схопився за меч, який висів на поясі. Але Свидригайло рукою у пластинчастій лицарській рукавиці схопив його за зап’ястя.   

  - Не раджу, – примружився він. – Якщо ти вб’єш мене, то й сам не вийдеш живим з замку на Троках.