Розділ 40

  У замку на Вавелі спалахнув небувалий скандал. Тільки й було мови, що про королеву та її коханців. У коханці записали усіх її охоронців: Гінчу з Рогова, Петра Куровського, Вавжинця Зарембу, Яна Краску, Яна Конецьпольського та братів Петра та Добеслава Щекоциньських. Король звелів заарештувати їх і кинути у холодні та вологі каземати у підземеллі замку на Вавелі. Втім, брати Щекоциньські та пан Конецьпольський у ту злощасну ніч не знаходилися у замку. Тому вони встигли втекти і заховатися, коли до них дійшов поголос, що король звелів заарештувати усіх, кто грав у шахи з королевою Софією. Зате інші лицарі дізналися на власній шкірі, як несолодко проводити день і ніч на соломі, з ногами, закутими у кайдани. Коли замість смачних наїдків двічі на день приносять хліб та воду, та ще й пацюки блимають голодними очицями, ховаючись у темних кутках.

  Соньку у каземати не кинули. Їй просто заборонили виходити з покоїв. Не дозволяли навіть побачити сина Владислава, хоча Сонька й молила, щоб хлопчика привели до неї хоча б на кілька хвилин. Тепер біля її дверей вартували незнайомі лицарі, вірні королю. А замість звичних придворних панночок королеву обслуговували грубі мовчазні жінки, які уникали її погляду.

  «Щоб королева не накоїла гіршої біди через слабкість її плоті», – так пояснив король Ягайло.

  Інколи до неї доходили звістки з волі. Одна з нових служниць мала добре серце. Вона жаліла королеву, яка часами мовчки дивилася у вікно. Єдина розвага, дозволена тепер Соньці. Тож сердобольна жіночка розповідала усе, що знала. Від неї Сонька дізналася про те, що сестер Щуковських, Ельжбету та Катаржину, катували. Дівчата не витримали мук і розповіли про таємні зустрічі королеви з чоловіками. Зате її вірні охоронці, яких катували ще жорстокіше, твердили, що вони лише грали з королевою в шахи. Так воно і було. І все ж, навіть тортури не змусили лицарів навести наклеп на королеву.

  А Гінча з Рогова, її вірний Гінча, єдиний, хто міг би видати її, увесь час повторював: «Королева не зраджувала короля! Королева невинна!»      

  Сонька плакала, коли думала про Гінчу. Вона вже не сподівалася побачити його живим. Навіть її власна доля була їй невідома.

  Також вона дізналася, що придворні пани не стали на її захист. Для них Сонька залишилася чужинкою, яку вони щиро вважали нерозумною, неосвіченою, неписьменною. Усі пам’ятали, як вона вчилася розмовляти і писати польською, коли приїхала у Краків з диких лісів, у яких виросла. Хіба мало їм, полякам, короля-чужинця? Так ще й королеву-чужинку посадовили їм на шию! Попередні Ягайлові жінки хоча б мали у своїх жилах польську кров, а ця – повністю чужа.   

  Одного дня прийшов Ягайло. Служниці якраз вдягали королеву, але покинули свою справу на пів дорозі, коли в опочивальню увійшов король. Начебто розчинилися у повітрі і зникли. Сонька і Ягайло залишилися наодинці.

  - Я хотів вислати тебе назад, у Друцьк, до твоїх родичів. Щоб вони розділили твоє безчестя. Але єпископ Збігнєв Олесницький відмовив мене. Він сказав, що потрібно провести суд над тобою і твоїми коханцями. У тебе є право на захист. І хай Господь Бог через той суд вирішить, винна ти чи ні! – сказав він і вийшов, не дивлячись на Соньку.

  Коли вона опам’яталася і кинулася до Ягайла, то наштовхнулася на зачинені двері.

  І знову потягнулися довгі дні невизначеності. Вночі вона страждала від безсоння, зате вдень їй постійно хотілося спати. Та ще й третя вагітність проходила важче, ніж перші дві.

    Прийшла княгиня Уляна.      

  - Король дозволив мені поговорити з тобою, – сказала вона, сідаючи навпроти племінниці.

  Сонька, виснажена ув’язненням, кинулась їй на груди.  

  - Тітонько, як я рада тебе бачити... – схлипнула вона.

  - А я ні, бо ти – ганьба роду Гольшанських, – осудливо відповіла тітка Уляна. – Як ти могла завести коханця? Я чекала такого від Василинки, але не від тебе!

  - Що зі мною зроблять? – у відчаї запитала Сонька. – Що вирішив король?

  - Ягайло ще нічого не вирішив. Твоє життя в його руках. А може, й смерть!

  Останні слова налякали Соньку до напівсмерті. Вона схопилася за живіт, який вже став важкеньким. До пологів залишалося кілька місяців.

  А в душі тітки Уляни співчуття боролося з образою. В цю мить вона зневажала Соньку за те, що вона виявилася не гідною корони, та ще й нічого не зробила, щоб допомогти князю Вітовту стати королем. А Уляна так сподівалася на підтримку племінниці...

  Сонька впала на ліжко. Княгиня Уляна присіла поруч і погладила жінку по спині. Промовила вкрадливо:      

  - Найкращий вихід для тебе – це добитися, щоб тебе відпустили у Друцьк. Хай ти будеш жити у глушині, нестерпній після розкошів королівського замку, але залишишся живою. А інакше тебе згноять у якійсь неприступній вежі або у монастирі. Скажи мені правду, Сонько, і я домовлюся з Ягайлом.

  - Яку правду? – проридала вона.

  - Ці всі лицарі справді були твоїми коханцями?

  - Ні! –у відчаї вигукнула Сонька.

  Як вона могла признатися і зрадити вірного Гінчу, який під тортурами знову й знову повторював: «Королева не винна!»?

  Вітовтиха не повірила. Але їй не залишилося іншого виходу окрім вдати вигляд, нібито вірить.