Розділ 36

  Іван Баба лютував через від’їзд, але не смів виказувати своїх почуттів. І тільки одній людині він міг поскаржитися – Василинці Гольшанській, нині княгині Більській.

  Василинка теж за ці кілька років встигла народити сина, спадкоємця княжого титулу та маєтків. Тож князь Іван Більський не міг заборонити жінці, коли вона попросила дозволу відвідати свою сестру, королеву польську. Тим паче, що за Василинку просили князь Вітовт та княгиня Уляна.

  Але Сонька не була рада бачити сестру. Звісно, Василинці відвели пишні покої, але й тільки. Вона мріяла стати придворною пані при королеві, але Сонька відмовилася від послуг сестри з лагідною посмішкою. Пояснила це тим, що Василинка скоро повинна повертатися додому, бо у неї у князівстві Литовському залишилися син та чоловік. А сама Сонька задоволена тим, як служать її дівчата, які може й не такі шляхетні, як ясновельможна пані княгиня, зате саме через це більш слухняні.

  Тож пізно уночі Іван Баба тихенько пошкрябався у двері Василинки. Вона з задоволенням дозволила йому увійти. Василинка нудилася у Кракові, бо їй не було з ким розмовляти окрім Соньки, яка постійно була зайнята королівськими справами, та ще княгині Уляни. Вона все ще була стрункою та неймовірно вродливою, але польські шляхтичі, хоч і задивлялися на неї, не сміли залицятися до родички короля.

  Тож не дивно, що Василинка зраділа, коли Іван Баба завітав до неї.  

  Іван довго скаржився на те, що князь Вітовт не цінує його послуг. Ось і тепер після всього, що він зробив, йому наказали повернутися додому і чекати там, аж поки Вітовт не дозволить йому повернутися на службу.

  Василинка співчутливо вислухала його і теж поскаржилася на Соньку. Мовляв, молодша сестра, як одружилася з королем, то стала занадто зарозумілою. А між тим, усім відомо, що Сонька зайняла чуже місце, бо Ягайло спочатку мав намір одружитися саме з Василинкою.            

  - Я щось знаю про Соньку, – похвастався Іван Баба, який вже встиг добряче хильнути угорського вина, яке Василинка звеліла подати для гостя.

  Іван напився ще раніше, у своїй кімнаті, від образи. А тепер вино впало на чотири великі кухлі пива, що вже плескалися у його череві.

  - Що ти знаєш? – запитала Василинка, нахилившись до юнака.

  - Я б сказав, але не смію, – він поблимав очима, намагаючись відігнати п’яний туман, від якого паморочилася голова.  

  - Кажи. Мені можна. Я тебе не видам, – грайливо посміхнулася вона.

  Іван тупо дивився на молоду жінку. Яка ж вона вродлива! Василинка вбралася у німецьку сукню, як завжди робила, коли бувала у Кракові. І та сукня з рожевого оксамиту підкреслювала її тонкий стан та дозволяла бачити груди, які стали ще розкішнішими відколи Василинка народила дитину. До того ж, жінка скинула покривало і розпустила золотаве волосся, яке розсипалося по плечах. «І чого я вчепився у ту Соньку, коли маю поруч таку незрівнянну красуню? – дивувався він. – Тому що Сонька – непокірна, як необ’їжджена кобила, і тому хочеться підкорити її? Відчути, як здригається під рукою її ніжна шовкова шкіра... Та ну її до біса! Василинка краща у сто разів!»    

  - Ну, кажи, – Василинка допитливо зазирала Іванові у вічі.

  Її губи були кольору угорського вина, і на смак такі ж самі – гіркі та солодкі водночас. Іван Баба аж облизався, коли згадав поцілунки Василинки. Певно, зараз вони стали ще солодшими, ніж п’ять років тому. Адже Василинка за цей час стала досвідченою жінкою, та ще й стиглою, як соковита слива.

  - Поцілуй мене, тоді скажу, – посміхнувся він.

  - Я тебе й без того поцілую, – відповіла Василинка, впливаючи у його обійми.

  Іван Баба стиснув її пожадливими руками.

  - Ох, яка ти солодка! – прошепотів їй у вухо. – Пам’ятаєш, як добре нам було разом?

  - Звісно, пам’ятаю. Як забути? – вона солодко потягнулася.

  - Скажи правду. З твоїм чоловіком тобі було так добре як зі мною? – допитувався він.

Василинка уникала прямої відповіді.

  - Забудь про мого чоловіка. Він далеко. Тут тільки ти і я.

  - Я хочу знати...

  Іван легенько вкусив її за вухо. Він знав, що Василинка умлівала від таких пестощів. А потім провів язиком по її до лебединій шиї. Жінка заплющила очі і вигнулася у його обіймах. Тихенько засміялася:

  - Ах, Іване, ти лоскочеш мене...

  - Я залоскочу тебе до смерті, – пообіцяв він. – Хіба твій чоловік цілує тебе так як я?

  - Добре, скажу, тільки відчепися... Ніхто не вміє цілуватися так, як ти!

  - Отож! – переможно вигукнув Іван.

  - А тепер ти скажи мені, що ти знаєш про Соньку.

  - Вона має коханця!

Василинка аж підскочила від несподіванки.    

  - Сонька?! Коханця?! Не може того бути!

  Вона вивернулася з рук Івана Баби, не звертаючи уваги на те, що він потягнувся до неї з обіймами, і схвильовано забігала по кімнаті.

  - Ще й як може, – докинув Іван Баба, спостерігаючи за біганиною Василинки.  – Я на власні очі бачив її з коханцем.