Розділ 34

  Сонька залишилася на самоті. Постояла у передпокої, збираючись з думками. І повільно попрямувала через залу у опочивальню. Навколо стояла тиша.

  В опочивальні палав вогонь. Ноги занурювалися у ведмежу шкіру, яка вкривала підлогу. Сонька присіла на ліжко і почала роздягатися. Сама, без допомоги служниць або придворних панночок. Зовсім як у юності. Вона могла покликати на допомогу, але не захотіла. Коли життя проходить на виду у всіх, кожна вільна хвилина має високу ціну.  

  Він виліз з-під ліжка несподівано, коли Сонька не чекала. Вона саме скинула шерстяні панчохи і з насолодою поворушила закляклими пальцями, як він зненацька схопив її за ногу. Сонька скрикнула. А чоловік вдягнений у чорне, з палаючими очима і перекривленими вустами, вже накинувся на неї. Придавив до ліжка своїм величезним важким тілом і долонею затулив їй рота.

  - Не кричи! – видихнув у обличчя.

  Сонька пручалася, але він здавив її ще міцніше.

  - Тобі подобаються мої поцілунки? – шепотів русинською мовою, шукаючи пожадливим ротом її вуста. – Ти не забула, як я цілував тебе? Звісно, що ні! Я був першим чоловіком, хто цілував тебе. Хіба таке забувають?

  Сіра хутряна шапка впала з голови чоловіка посеред вовтузні. І руде кучеряве волосся розсипалося і зблиснуло у полум’ї каміна. Але ще перед цим Сонька упізнала нападника. По його словах і по нахабній поведінці.

  Іван Баба, другий з синів дядька Семена Друцького!

  - Ах, це ти? – байдуже промовила вона, коли нарешті мала змогу заговорити. – А я спочатку майже налякалася...

  Від несподіванки Іван Баба отетерів.

  - То ти хочеш сказати, що не злякалася мене?

  - А чого тебе лякатися? – Сонька знизала плечима. – Що ти зробиш королеві польській? Тільки торкнися мене хоч пальцем, і тебе посадять у в’язницю. А що з тобою зроблять після цього, я навіть не знаю. Та й не цікаво мені...

  Вона вдавано позіхнула, щоб сильніше показати Івану, наскільки він їй нецікавий. Баба здивувався. Він чекав, що Сонька буде верещати, пручатися, кликати на поміч... А хто її почує за цими товстезними кам’яними стінами, які ще й завішані гобеленами від стелі до підлоги? Іван Баба звик впокорювати жінок, що тремтять і плачуть, знають про свою слабкість і показують її. А як поводитися з жінкою, яка не боїться? 

  - Відсунься, я не можу дихати. Ти боляче здавив мені груди, – вередливо скривилася Сонька.

  Іван Баба слухняно відсунувся. Його важке тіло вже не давило на Соньку і вона полегшено зітхнула. Підвелася з ліжка і насмішкувато подивилася зверху вниз на двоюрідного брата.

  - Як ти проліз у мої покої? – запитала здивовано. – І де поділися вартові?

  - Я пригостив їх вином, – реготнув Баба. – На честь Різдва. І добряче так пригостив! Тепер вони валяються п’яні десь за рогом. А ті охоронці, що мають їх змінити, з’являться лише вранці.

  Сонька, яка сподівалася, що згадка про вартових налякає нахабу, відчула холод у грудях. Але вона вже вміла володіти собою. Життя навчило, та й настановлення тітки Уляни стали у пригоді.

  - Тепер тобі стало страшно? – Іван Баба вишкірив зуби у нахабній посмішці.

  - Анітрохи, – відповіла Сонька.

  - Якщо нас застануть разом...

  - ...То тобі відрубають голову! – довершила вона замість нього. – Ніхто й не подивиться, що ти князь. Ти цього хочеш?

  У Соньчиному голосі пролунала така впевненість, що Іван Баба мимоволі схопився за шию, начебто її вже торкнулася сокира ката. Він теж підвівся на ліжку і примирливо посміхнувся:

  - Ми можемо домовитися по-доброму.

  - То з цього й слід було починати, а не з погроз! – вигукнула Сонька. – Кажи, чого тобі треба?

  - Відновити дружбу, яка колись була між нами.

Сонька відразу здогадалася, що він має на увазі, але повела свою лукаву гру.

  - Ти – мій двоюрідний брат. Сімейний зв’язок між нами ніколи не переривався.

  - Я про інше...

  - Інше? – Сонька запитально підвела брови. – Між нами ніколи не було нічого іншого. Мабуть, ти сплутав мене з сестрою Василинкою?

  - Я б ніколи не сплутав ні з ким іншим ні тебе, ні її, – зітхнув Баба. – Ви обидві – неперевершені. Кожна по-своєму.

  - Так чого ж ти хочеш від мене? Кажи прямо, бо натяків я не розумію.

  - Та невже. Я думав, що то якраз жінки воліють розмовляти натяками, а чоловіки кажуть прямо.

  - Так покажи, що ти чоловік, – порадила Сонька.

  - Ну що ж, приймаю виклик і скажу прямо, – кивнув Іван Баба. – Я хочу, щоб ти стала моєю коханкою.

Сонька зареготала, схопившись руками за боки. Її глузливий сміх тривав довго.

  - А може ти ще й хочеш корону короля Ягайла? – відреготавши, запитала вона.

  - Може, й хотів би, але хто ж мені дасть... – пробурмотів Іван.

  - Як добре, що ти сам усе розумієш. Як тобі взагалі прийшла у голову така дурниця?