Розділ 33

  Шаховий столик був відсунутий у куток. Чарівні шахові фігурки припадали пилом. Королева втратила смак до гри.

  Король Ягайло приходив майже щоночі. Він був одержимий бажанням завести ще одного сина. Соньці було все одно. Вона просто терпіла холодні Ягайлові пестощі. Щастя, що вони були швидкими та нечастими.

  Замок на Вавелі потроху повертався до звичайного життя: бенкети, святкування, лови.

  На різдвяній вечері Сонька сиділа поруч з королем Ягайлом за довгим дубовим столом. У вікна зазирала морозна зоряна ніч. На столі стояли різні наїдки. Король їв рибу, запечену у тісті: звична різдвяна страва припала йому до смаку ще й тому, що у нього залишилася хіба що половина зубів. А Соньку знудило від запаху риби.

  - Мені погано, – звернулася вона до Ягайла. – Дозвольте мені піти до моїх покоїв.

Ягайло зацікавлено подивився на неї.

   - Може, ти вагітна? – запитав він, кидаючи до рота новий шматок риби, та запиваючи водою.

  Ягайло рідко пив вино. Він вважав, що п’яні забагато патякають і видають те, про що слід мовчати.

   - Не знаю, – відповіла Сонька.

   - Будемо молитися, щоб так і було. Йди, відпочинь, – він поблажливо кивнув.

  Ягайло владним позирком очей звелів одному з охоронців оберігати королеву.

  Сонька вийшла у галерею і здригнулася, хоча поверх теплої оксамитової сукні вона вдягла синій плащ з соболиною оторочкою. Було холодно. Від шпарин у кам’яній стіні йшов прохолодний протяг. Горіли смолоскипи, розриваючи темряву. З боку зали долинав відголосок свята: музика, пісні, сміх, уривки розмов, брязкання келихів.  

  Сонька підійшла до вікна, яке хуртовина розмалювала білими візерунками. Дихнула на скло, потерла пальцем і визирнула назовні у прозоре вічко. Подумала, що було б чудово у найближчі дні поїхати кататися за місто з маленьким королевичем Владиславом. Як колись давно, у дитинстві, з сестрами та двоюрідними братами Друцькими. Хлопчик уже все розуміє. Ото він зрадіє, коли вони понесуться засніженими нивами до самого лісу, де він зможе збивати з гілок сніг своїм іграшковим мечем.

  «Мій малий лицар, – ніжно усміхнулася Сонька, думаючи про сина. – Ще зовсім дитя, а вже такий серйозний. Майбутній король!»       

  - Ваша королівська милість... – прошепотів охоронник, змушуючи її здивовано озирнутися.

  - Чого тобі? Зачекай, зараз підемо до моїх покоїв, – промовила вона і раптом відчула поштовх у грудях, там де серце. – Це ти, Гінчо?

  - Так, це я, моя королево, – гірко усміхнувся він. – А ваша милість навіть і не помітила, хто супроводжує вас.

  - Я не придивлялася, – відповіла Сонька, відводячи погляд.

  - Я помітив. І згадав оті щасливі часи, коли ви шукали мене поглядом.

  - Забудь.

  - Як забути? Я був щасливим у ті дні... Тоді я мав право говорити «ти» жінці, яку покохав, а тепер знову повинен звертатися до неї церемонно та поштиво, як до королеви.

  - Тому що я – твоя королева. Ніколи не забувай цього, – нагадала Сонька.

  - Як забути?.. – знову зітхнув він.

  - Ходімо. Проведеш мене до моїх покоїв. І розмовляй тихше, щоб ніхто тебе не почув.

  Вони пішли вздовж холодного кам’яного коридора. Королева попереду, а Гінча – на крок позад неї.

  Біля Соньчиних покоїв не було нікого. Ні придворних панночок, ні охоронців. Панночки танцювали у святковій залі з дозволу самої королеви. А ось охоронці...

  - Де вони бродять? – роздратовано запитала вона.

Гінча потиснув плечима:

  - Мабуть, скористалися з нагоди, що їм випала, і повіялися випити вина.

  - От негідники, – незадоволено промовила Сонька.

  - Так, вони порушили свій обов’язок, – погодився Гінча. – Але їхню провину можна зрозуміти. Сьогодні такий день... Увесь світ святкує народження Господа Нашого Ісуса Христа.  

  - Їм пощастило, – зауважила королева. – На честь свята я не поскаржуся королю, щоб він покарав їх. Але у цьому році вони залишаться без подарунка.

  Гінча відчинив перед королевої важкі дубові двері. Сонька занесла над порогом ногу, взуту у жовтий чобіток.

  - Ваша королівська милість! – Гінча схопив її за руку.

  Соньку кинуло у жар від того гарячого доторку. Але вона стрималася і відвела руку Гінчі.

  - Чого тобі? – запитала холоднокровно.

  - Дозвольте мені залишитися з вами. Я охоронятиму вашу милість, аж поки не повернуться оті безсоромні пияки.

  - Не треба, – відмовилася Сонька.

  - Дозвольте хоча б увійти на хвилинку. Я запалю свічки, щоб ви не лишалися сама у темряві. Адже у покоях немає нікого з ваших служниць.

  - Я сама відпустила їх. Нехай святкують, як усі добрі християни, – усміхнулася королева.

  - То я запалю свічки? – Гінча зробив крок уперед.