Розділ 32

  Князь Вітовт був приголомшений новинами, які приніс Іван Баба. Він не знав, що робити. На всяк випадок князь ще раз попередив Івана, щоб той тримав язика за зубами.

  Спочатку він вирішив порадитися з княгинею Уляною.

  Вітовт і Вітовтиха лежали у м’якому ліжку, майже тонучи у м’якій перині, щедро наповненій гусячим пухом. Обидва кремезні, любителі смачно поїсти, з розпущеним довгим кудлатим волоссям. Однакові товсті щоки та тонкі губи з кутиками, що сповзали униз. Навіть руки вони зціпили поверх покривала однаковим жестом. «Який їхав, таку й здибав», – цю приказку було вигадано саме про такі подружні пари.

  - Яка курва – твоя племінниця, – сердито промовив Вітовт. – Що я скажу Ягайлові, коли він дізнається про Соньчині походеньки.

  - Значить, не повинен дізнатися! – відрубала Уляна.

  - Легко сказати. А що, як він зловить її на гарячому?

  Княгиня Уляна знизала повними плечима:

  - А нам що до того? Її гріх – їй і відповідати за нього.

  - Це ж ми її висватали за короля! – нагадав Вітовт.

  - Коли ми віддавали Соньку заміж, вона була незайманою. Сам король підтвердив її чистоту та невинність. А якщо вона скурвилася тут, у Польщі, то винні не ми, а її нинішне оточення. Оті дві сестри на прізвище Щуковські, які постійно крутяться біля Соньки. Вони, напевно, приводять до неї коханців. А нам с тобою краще зробити вигляд, нібито ми ні про що не знаємо.

  - Ти впевнена? – запитав Вітовт.

  Княгиня кивнула.

  Вітовт замислився.

  - Ягайло вже старий, – нагадала Уляна. – Він скоро помре і ніколи не дізнається про Соньчину зраду. А до кого тоді перейде влада?

  - До Соньки. Бо її син стане наступним королем, – після хвилинного вагання відповів Вітовт.

  - Ось бачиш! – княгиня Уляна тріумфувала. – Навіщо ж нам даремно губити її?

Вітовт наче прозрів:

  - І справді! Навпаки, відтепер Сонька робитиме те, що ми накажемо. Від страху, що ми видамо її таємницю.

  - Я рада, що ти нарешті зрозумів мене! – зраділа Уляна і поцілувала його у щоку.

Вітовт ласо подивився на неї.

  - Ти казала, що Вітовт вже старий... – заговорив він.

  - Так, – кивнула Уляна. – Він схожий на святі мощі. Тицьни пальцем – і розвалиться.

  - А між тим ми з ним приблизно одного віку. Може, ти й мене вважаєш старим?

  - Тебе? Старим? Аж ніяк! – розреготалася княгиня Уляна. – Ти у мене міцний як дуб!

  - Тоді ходи до мене, жіночко, – Вітовт ущипнув свою княгиню за стегно. – Я покажу тобі, що я ще зовсім не старий...

  І вони обійнялися так, що кістки затріщали. Але така тваринна пристрасть була приємна їм обом.

  Поки Вітовт роздумував, чи варто зараз натякнути Соньці, що він знає про її таємницю, а чи краще почекати, сталося нещастя.

  Захворів королевич Казимир, молодший з королівських дітей.

  Він ще не вмів ні ходити, ні розмовляти. Сонька ридала, коли бачила, як страждає її дитя, як його маленьке тіло корчиться у стражданнях, як червоніє дитяче личке, коли він заходиться у плачі. Малий королевич плакав так голосно, що ставало моторошно усім, хто чув його. А Сонька, схилившися над колискою, розпачливо питала:

  - Де тобі болить? Скажи мені, мій маленький синочку...

  Лікарі, яких приводив Ягайло, у розпачі розводили руками. Вони не розуміли, що болить дитині, ні як її вилікувати. Лікувальні трунки, якими вони поїли малого Казимира, не допомагали.

  Ягайло, зазвичай холодний та стриманий, не приховував розпачу. А Сонька молилася вголос. Вона була ладна принести яку завгодно обітницю, лиш би дитя, народжене нею у муках, перестало плакати і страждати.

  Казимир і справді через кілька днів перестав плакати і страждати. Бо помер.

  Хлопчик перестав дихати на очах у Соньки. Спочатку вона не зрозуміла, що сталося. Навіть подумала, що дитині стало краще, що Казимирчик нарешті заспокоївся та заснув. А коли через деякий час Сонька доторкнулася до сина, то відчула, що він холодний і не дихає. Вона страшно скрикнула і заголосила так, що у дитячі покої збігся мало не увесь замок.

  Ягайло звелів, щоб королеву вклали у ліжко і не відходили від неї. Тим часом підготували жалобну месу і поховання малого королевича. Церемонія похорону була розкішною та сумною, але короткою. Такою ж короткою, як і життя Казимира.

  Сонька не була на похованні. За наказом Ягайла їй не дозволяли вставати з ліжка та виходити з покоїв. Ягайло побоювався за її здоров’я.

  Їй і справді було погано. Вона жалібно квилила, впиваючись зубами у подушку. У перший місяць біль був нестерпним. А потім жінці трохи полегшало. Вона змирилася, бо усі навколо неї постійно повторювали: така була воля Божа; тепер малий королевич Казимир знаходиться у престолу Божого, серед янголів.

  Коли Сонька почала виходити з покоїв, то перше що зробила – відвідала собор Святих Станіслава та Вацлава. Там, у одній з невеличких капличок, знайшов свій останній притулок королевич Казимир.