Розділ 30

  Королівське полювання – це величне видовище.

  Ловчі трубять у роги, тріпочуть на вітрі різнокольорові прапорці. Пахне лісом: грибами, ягодами, вологим листям, диким звіром.

  Увесь королівський двір вибирається на лови, які перетворюються на справжнє свято. Але не церемонно-вишукане, як у стінах замку, а веселе та вільне. Шляхтичі змагаються у спритності та силі. Шляхтянки, схожі на квітки у сукнях усіх барв, заохочують своїх кавалерів, надихають їх на перемогу над звіром і над своїми суперниками. І не важливо, що святкові вбрання ще до кінця ловів стануть брудними, та навіть порвуться, коли їх власники скакатимуть за здобиччю крізь чагарники. Головне – встигнути похизуватися на початку ловів.

  На сонячній галявині встановили намети, де шановне товариство могло відпочити. Там стояли вузькі столики, уставлені смачними наїдками та напоями. Король сидів серед мисливців і обговорював з ними подробиці ловів на оленя. Сонька нудилася, але не подавала вигляду. Милостиво розмовляла з жінками, а сама боковим зором намагалася знайти Гінчу з Рогова. Вона знала, що він був присутнім на ловах.

  Але замість Гінчі вона побачила князя Вітовта.

  Вітовт прибув у Краків учора. Двоюрідний брат короля та шлюбний чоловік тітки королеви, він приїздив, коли хотів. І покидав Краків теж коли йому забажається. Навіть Ягайло не смів вказувати йому. Але Сонька не думала, що він відразу ж з’явиться на ловах. Та ще й супроводі тітки Уляни. З тих пір, як тітка була змушена покинути замок після хрестин малого Владислава, королева почувалася вільною. Іноді вона навіть думала, що у присутності княгині Уляни вона б ніколи не наважилася зблизитися з Гінчею.  

  Вітовт зліз з коня і допоміг спішитися княгині Уляні. Удвох вони поспішили привітати короля. Ягайло зрадів, коли побачив родича. Підвівся зі складаного стільця, щоб обійняти Вітовта.

  Король і князь вели пожвавлену розмову, яка не долітала до жіночого гурту, де панувала королева.

  Сонька похилилася до придворних панночок, які сиділи біля королевиних ніг, і промовила з усмішкою:

  - Вам не здається, що князь Вітовт схожий на ведмедя?

  Панни заозиралася і захихотіли. Вітовт, чиє довге кудлате волосся вкривало плечі та спину, справді нагадував відмедя. До того ж, він був міцним та широкоплечим і полюбляв носити довгі плащі з вовчого та ведмежого хутра.  

  - На ведмедя з дрімучих литовських лісів, – продовжувала королева.

  - Вітаю, ваша королівська милість! – вигукнула ззаду княгиня Уляна. – Про якого ведмедя йде мова?

  Сонька аж здригнулася від несподіванки. Тітка Вітовтиха, така ж висока та огрядна як її чоловік, налякала її. І як вона зуміла підкрастися так нечутно? Ні одна гілочка не тріснула під її ногами, взутими у величезні черевики.    

  - Добрий день, тітонько, – привіталася Сонька, коли трохи оговталася. – Ми якраз розмовляли про лови. На ведмедя.

Вітовтиха примружила сірі очі:

  - Я чула, що сьогодні ми полюватимемо на оленя.

  - Так, – незворушно відповіла Сонька. – А може, й на ведмедя, якщо він вискочить нам назустріч. Або на кабана...

  - На ведмедя полюють з рогатиною або списом, – скривилася Вітовтиха. – А я бачу, що мисливці озброєні луками.

  - А то вже чоловіки краще від нас знають, чим їм зручніше полювати.

  Сонька подивилася на тітку отим самим зверхнім королівським поглядом, якому її навчила сама княгиня Уляна. Вітовтиха навіть подумати не могла, що Сонька використає ту науку проти неї самої. «Зовсім знахабніла!» – подумала вона.  

  - Хочеш пряник, тітонько? Чи, може, смаженого м’яса? – Сонька кивнула на тарілки з наїдками, які були розставлені на столику, праворуч від королеви.

  - Не відмовлюся.

  Їжа – то була справжня спокуса для Уляни Гольшанської. Вона не могла стриматися. Коли поруч знаходилася тарілка з наїдками, руки княгині самі тягнулися до неї. Ось і зараз вона попрямувала до столика з їжею. Запихувалася м’ясом, яке хапала з тарілок руками, і незадоволено дивилася на племінницю.

  «Забула вже, невдячна, завдяки кому стала королевою? Треба нагадати!» – мстиво думала княгиня Уляна. І, тамуючи образу, солодко посміхалася Соньці.

  Нарешті тітка наїлася і попрямувала до Вітовта. Відвела чоловіка убік і щось зашепотіла йому на вухо. Вітовт перевів погляд на Соньку і вклонився їй.

  «Скаржиться», – подумала Сонька про тітку, відповідаючи на привітання князя Вітовта.  

  Гомін, який здійняли ловчі, наближався. Трубили у роги, били у калатала. Це означало, що оленя сполохали і гнали його прямо на галявину.        

  - По конях! – наказав Ягайло, прислухаючись.

  Майже усі чоловіки і деякі молоді жінки кинулися до коней і вскочили у сідла. Серед них – Сонька. Вона була вправною вершницею ще з часів проживання у Друцькому замку.

  Серце солодко тьохнуло. Нарешті вона помітила серед мисливців Гінчу з Рогова.

  І відразу ж їй стало лячно: серед лицарів Вітовта, які підсаджували огрядного немолодого князя у сідло, вона упізнала свого двоюрідного брата, Івана Бабу. Того самого Бабу, який переслідував її у ті роки, коли Сонька перетворювалася на юну дівчину з нерозумного дівчиська. І у пам’яті сколихнулися усі ті дівочі страхи, які вона вважала забутими.