Розділ 29

  Як добре, що король Ягайло постійно подорожує! Державні справи кличуть його то до Литви, то на Русь, то на кордон з Пруссією чи Угорщиною. А Сонька може без остраху віддатися коханню.

  Вона була обережною. Щоб не викликати підозри, час від часу вона запрошувала на гру в шахи інших лицарів з числа її охоронців: Петра Куровського, Вавжинця Зарембу, Яна Краску, Яна Конецьпольського, або когось з братів Щекоцинських: Петра чи Добеслава. Іноді вона грала і з єпископом Збігнєвом, але таке траплялося не часто, бо пан єпископ був людиною заклопотаною як церковними, так і державними справами. У столиці заговорили про захоплення королеви шахами, що відразу ж піднесло її на рівень мудрої жінки, бо в кого не вистачає розуму, той не здатен опанувати таку хитромудру гру.

  Але гра, в яку насправді грала Сонька була ще хитромудрішою. Ніхто не здогадувався про те, що з усіх її численних партнерів тільки Гінча з Рогова не зіграв з королевою ні однієї партії, якщо не рахувати отієї, найпершої. Як тільки наставала черга Гінчі, вони відразу ж обмінювалися пристрасним поцілунком і стрибали у ліжко. А у передпокої пильнувала одна з сестер Щуковських: або русява та поважна Катаржина, або сміхотлива білявка Ельжбета. Обидві дівчини стали довіреними особами королеви, хранительками її таємниці. А Сонька щедро платила за вірність золотими дукатами, коштовностями та сукнями, які дарувала дівчатам перш, ніж вони встигали зноситися.

  Коли ж Ягайло бував у Кракові, то вона, зціпивши зуби, терпіла його і виконувала ставший осоружним шлюбний обов’язок.

  Малий королевич Владислав тільки вчився ходити, коли Сонька знову відчула ознаки вагітності. Ягайло зрадів, коли королева сповістила його про те, що скоро знову народить дитину. Він звелів відслужити подячну месу у соборі Святих Станіслава та Вацлава. І розчулено признався єпископу Збігнєву, що Господь нарешті благословив його четвертий шлюб.

  Дізнавшись про вагітність королеви, король став менше подорожувати. Шахові партії довелося припинити. Сонька сумувала за Гінчею, але нічого не могла вдіяти.

  Втім, іноді їм вдавалося зустрітися наодинці. Час від часу король Ягайло таки відлучався. І тоді Сонька знову розпочинала свою гру у шахи.

  Її вагітність вже була помітною. І тому коханці вже не кидалися так шалено в ліжко, а просто насолоджувалися тими кількома годинами, які могли провести разом.

  Вагітність Соньки бентежила Гінчу. Він не знав, що й думати. Одного разу, коли вони дійсно сиділи за шахами і повільно пересували фігури по дошці, Гінча насмілився запитати:

  - Ця дитина, яку ти носиш під серцем, від короля?

  - А ти маєш сумнів? – Сонька підвела на нього очі, які відразу стали холодними. Гінча аж злякався: ніколи раніше вона не дивилася на нього так.

  Він криво посміхнувся:

  - У мене є підстави, щоб думати інакше.

  - Забудь про ті підстави, якщо не хочеш, щоб нам обом відрубали голови, – порадила вона, пронизуючи його отим чужим морозним поглядом.

  Гінча не впізнав свою ніжну Соньку, яка умлівала в його обіймах, стогнала від його поцілунків. Перед ним була королева, холодна та неприступна.

  Якраз була Соньчина черга робити хід. Вона рішуче схопила важкеньку фігуру білої королеви і посунула її по діагоналі, на клітинку, де стояв чорний вершник з мечем та щитом. Перекинула того ворожого вершника і тріумфально поставила на його місце свою фігуру. У Гінчі аж у горлі пересохло. Він сприйняв це, як натяк.

  А Сонька раптом усміхнулася і промовила:       

  - Є межі, за які не можна заходити. Так, я втратила голову від кохання і згрішила. Але мої діти можуть народитися тільки від короля.

  - Хай буде так, – погодився Гінча. – Тільки не переставай кохати мене.  

  - Не перестану. Ти – перший, кого я згадую, коли просинаюся. І останній, про кого думаю, коли засинаю. Ти і мій маленький Владислав.

  Гінча вирішив більше не допитуватися. Так йому було спокійніше.

  Настав травень 1425 року. Пологів королеви чекали з дня на день.

  Сонька сиділа у кріслі біля відчиненого вікна і дивилася, як у дворі замку грається її син. Владиславу вже виповнилося півтора роки. Він не тільки ходив, а вже й бігав, втікаючи від служниць. Сонька не могла намилуватися на сина.

  До маленького королевича підійшов Ягайло. Він приніс сину подарунок – маленький срібний меч. Мабуть, Ягайло відчував себе справжнім батьком, коли навчав малого Владислава, як тримати меч і що з ним робити. Хлопчик сміявся, намагаючись порубати травичку, яка лише тиждень як виткнулася з-під землі.

  Ягайло, задоволений поведінкою королевича, вирішив піти далі. Неподалік ніжилася під травневим сонцем товста руда кицька. Ягайло підвів Владислава до тваринки і замахнувся мечем.

  Сонька злякалася. Вона уявила, як Ягайло відрубить голову кицьці, і уся ота кров пирсне на сина і налякає мале дитя до смерті.

  Вона рвучко підскочила з крісла і гукнула у відчинене вікно:

  - Ні! Не роби цього!

  Ягайло здивовано озирнувся на крик і завмер з мечем, підведеним над головою. Кицька прокинулася і злякано чкурнула геть. А Сонька раптом схопилася за живіт і схлипнула. Сестри Щуковські кинулися до королеви і допомогли обережно опуститися на стілець.