Розділ 27

  Ягайло увійшов у покої королеви. Там пахло молоком. Біля вікна стояла колиска. Годувальниця схилилася над королевичем, який жадібно примоктався до її грудей. Сонька ревно стежила за тим, як її син обіймає чужу жінку.

   Ягайло теж зупинився біля колиски. Звелів годувальниці:

  - Дай мені сина.

  Жінка спробувала заперечити:

  - Королевич ще не наївся. Він буде плакати.

  Але Ягайло так зиркнув на неї холодними блякло-сірими очима, що вона відразу ж заховала груди під шнурівкою грубої вовняної сукні. Передала дитину батькові. Ягайло підняв сина над головою і вдивився в його обличчя. Маленький Владислав зацмокав рожевим ротиком і жалібно запхикав. 

  - Я ж казала, що його милість ще не наївся, – ледь чутно мугикнула годувальниця.

  Ягайло тицьнув дитину годувальниці і присів на ліжку, поруч із Сонькою.

  - Владислав виріс, – задоволено промовив він. – Став таким товстеньким та важкеньким.

  - Він вже вміє усміхатися, – похвасталася Сонька. – Учора я підійшла до його колиски, щоб подивитися. А він раптом усміхнувся і щось радісно забелькотів. Упізнав мене!

  - То добре! Хай росте! А я подбаю, щоб йому дісталася не тільки польська корона, а ще й угорська. І чеська.

Сонька здивовано подивилася на Ягайла:

  - А як же король Сигізмунд?

  - Король Сигізмунд не безсмертний, – посміхнувся Ягайло. – Кому він залишить усі свої королівства? Єдиній доньці? Піддані воліють короля, а не королеву. А від королеви чекають лише вдалого шлюбу та народження сина. Ми домовилися з Сигізмундом: якщо у нього народиться онучка, то вона стане нареченою нашого сина.

  - Він ще зовсім дитя! – вигукнула Сонька. – Хіба не зарано думати про його шлюб?

  - У королів так заведено, – відповів Ягайло. – До речі, якщо Вітовтиха знову приставатиме до тебе з проханнями, скажи їй, що Сигізмунд Корибутович не стане королем Чехії. А коли вона зрадіє, то додай, що її коханий чоловік Вітовт теж не отримає королівську корону. Хай стара відьма лусне від злості. Так їй і треба, щоб не лізла у політику. А з Вітовтом я сам домовлюся.

  - Добре, – кивнула Сонька.

  - Роби те, що я наказую. Не слухай нікого, навіть своїх родичів, – повчав Ягайло. – А у мою відсутність можеш радитися з єпископом Збігнєвом. Він – єдиний з польських шляхтичів, кому я повністю довіряю.

  - Добре, – знову кивнула Сонька.

  Ягайло довго дивився на Владислава, який знову вчепився в наповнені молоком груди годувальниці.

  - Це чудово, що королевич росте міцним та здоровим, – сказав він. – Вже час виділити для нього власні покої.

  - Мій син не заважає мені. Навпаки, – заперечила Сонька.

  - Вже час! – повторив король з натяком. – Я хочу знову проводити ночі у твоїй опочивальні. Один спадкоємець – це чудово. Але краще подбати, щоб їх було двоє.

  - Добре, – слухняно погодилася Сонька, з усіх сил намагаючись, щоб Ягайло не помітив її розчарування.

  Маленькому королевичу виділили покої, суміжні з покоями королеви. Вдень Сонька могла відвідувати сина. А ввечері до неї приходив король Ягайло для того, щоб сумлінно виконати шлюбний обов’язок.

  Служниці щоденно провітрювали опочивальню королеви, щоб якнайшвидше зник отой особливий дитячий запах. У камін, до ялинкових дрів, додавали важкі східні пахощі, які привозили з Константинополя. Від тих пахощів у Соньки паморочилася голова, але, може, так було краще.  Легше було терпіти візити Ягайла.

  Під час кохання Ягайло заплющував очі. Сонька теж. Для того, щоб не бачити його обличчя, яке у пітьмі, підсвіченій вогнем з каміну, здавалося черепом, обліпленим рідким сивим волоссям. Тіні спотворювали його худорляві запалі щоки так, що здавалося нібито на їх місці зяють два провалля. А третім проваллям був роззявлений ріт, у якому вже не вистачало кількох зубів. І таке страхіття нависало над юним та ніжним обличчям Соньки.   

  На щастя, Ягайло приходив лише раз на тиждень. А вдень він знову ставав могутнім королем, героєм, переможцем. Сонька поважала його, але кохати не могла.

  Довгі зимові вечори вона проводила на самоті. Відсилала своїх занадто говірливих панночок, кажучи, що втомилася і хоче рано лягти у ліжко. Панночки роздягали її, вкладали у ліжко і виходили. Одна з них залишалася у передпокої на випадок, якщо королева покличе. А Сонька ніжилася під білячою ковдрою, прислухалася до того, як тріщать дрова у каміні, і мріяла про лицаря, який охороняв двері, що вели до її покоїв. Про Гінчу з Рогова.

  Сонька знала, у які ночі Гінчі випадало чергувати біля її дверей. Скільки разів їй хотілося схопитися з ліжка і покликати його.  Просто так, щоб поговорити, щоб побачити його очі. Але не можна! По замку навіть вночі сновигають люди. Хтось побачить, як лицар заходить у покої королеви і донесе королю. Сонька боялася навіть уявити, що тоді з нею станеться.

  Нарешті вона придумала як зустрічатися з Гінчею, не накликаючи на себе підозри. Гра в шахи! Сонька попросила Ягайла, щоб він навчив її цій шляхетній грі. Ягайло погодився, адже шахи вчать думати. Від підніс королеві у подарунок скриньку з шаховими фігурами та дошку.