Розділ 22

  Наступного дня після того випадку королівська родина сиділа за обідом. Ягайло – на чолі стола. Його стілець, з високою різьбленою спинкою та підлокітниками, нагадував трон. Сонька – навпроти нього. По праву руку від короля сиділа його донька, Ядвіга, а по ліву – вертівся на стільці принц Фрідріх, який вередливо відвертався від м’яса та чекав на солодке. Обабіч від королеви сиділи її родички: сестра Василинка та тітка Уляна. Обидві жінки не могли приховати радість від того, що породичалися з королем і мали право сидіти за його столом.

  На столі стояло багато наїдків. Кожен міг вибрати на свій смак: смажену курку, індика, ніжне теляче м’ясо, свинячі реберця, дичину або гриби у соусі. Ягайло їв рибу, запечену у тісті, і запивав її вином, розбавленим водою. Так  йому порадив лікар, коли король поскаржився на біль у животі. Тітка Вітовтиха вже мала перед собою повну тарілку обризених ребер. І тільки королівна Ядвіга не з’їла ні крихти. Вона склала руки у молитовному жесті і, нахиливши голову, втупилася у пусту срібну тарілку.

  - Що з тобою, доню? Чому ти не їси? – запитав король, облизуючи пальці.

  - Не можу, – відповіла Ядвіга. – І ви, батьку, чудово знаєте чому.

Ягайло роздратовано відсунув тарілку. Відкашлявся і глипнув на Соньку.

  - Моя королево, – звернувся він до Соньки. – Моя донька каже, нібито ти побила її учора, коли ви зустрілися у садку. Та ще й сказала, що принц Фрідріх – не гідний її наречений. Що це за ганебна поведінка? Навіть королева повинна поважати спадкоємицю трону.

  - Я? Побила?! – розгубилася Сонька. – Це неправда, я клянуся...

  - Правда, правда! – вигукнула королівна Ядвіга. – Схопила мене за руку і боляче смикнула. Ледь не відірвала мені ту руку!

  Ядвіга саме сьогодні скинула свої вічні чорні вбрання, якими дратувала Соньку, і вдяглася у сукенку з блакитного оксамиту з вирізом, оздобленим м'яким білячим хутром. З розпущеним білявим волоссям, яке притримувала тільки золота діадема, вона була схожа на янгола. Великі блакитні очі, у куточках яких виступили сльози, рум’янець на щоках, губи, що тремтять від хвилювання... Миле небесне створіння, над яким знущається зла мачуха!

  Усі, крім принца Фрідріха, який не розумів, про що йде мова, перестали їсти.

  Сонька, перелякана, подивилася на Ягайла і пролепетала:      

  - Це неправда. Я добре пам’ятаю. Ми сиділи на скамниці у садку, я взяла королівну за руку, щоб виказати їй мою дружбу. Клянуся, ваша королівська милість, що саме так і було!

  Ягайло дивився на Соньку з підозрою, але вона говорила так щиро, що він засумнівався.

  - Не взяла за руку, а боляче смикнула, – ображено повторила Ядвіга. – Ще й казала, що принц Фрідріх, мій наречений, не пара мені. Чи, може, це теж неправда?

  - Це правда, – була змушена підтвердити Сонька. – Але я хотіла лише добра...

  - Ось бачите?! Це правда! – тріумфально вигукнула королівна.

Ягайло насупився. 

  - Ти не розумієшся на державних справах, а лізеш туди, куди тебе не просять, – дорікнув він. – Ми з батьком Фрідріха, курфюрстом Бранденбугзьким, уклали угоду про те, щоб наші країни допомагали одна одній, якщо Тевтонський орден знову зазіхне на наші землі. Хіба ти не розумієш, як важливо мати вірного союзника? Поки принц живе у Кракові, я можу бути впевненим, що його батько не зрадить мене.

  - Так, я розумію, – присоромлено бурмотіла Сонька.

  Вона дивилася у свою тарілку, на якій лежав шматок телятини. Телятина – то була вишукана страва, яку подавали на столи найбагатших вельмож. Прості міщани та небага шляхта їли м’ясо старих корів, яких забивали лише тоді, коли вони переставали давати молоко. І тільки багачі могли дозволити собі витрачати гроші на молодих теличок, чиє ніжне м’ясо тануло на язиці.

  Але сьогодні Сонька не смакувала телятину, приправлену духмяним перцем, що теж коштував чималих грошей, бо його привозили з далекої Індії спочатку на верблюдах, потім на кораблях і, нарешті, на возах, запряжених кіньми. Вона ще зрадку почувалася дивно, а тепер, від несправедливих звинувачень Ядвіги та докорів Ягайла, їй стало зовсім погано. Телятина здавался їй неймовірно гидкою, зовсім протухлою, хоча була зовсім свіжою. У Соньки запаморочилося у голові, і вона впала обличчям прямо в оту огидну телятину.

  Здійнявся переполох. Королеву негайно підняли і постаралися привести до тями, бризкаючи їй у обличчя вином.

  - Що з нею? – стурбовано питався Ягайло, який теж підвівся, щоб краще бачити Соньку.

Вона відкрила очі і промурмотіла:

  - Який огидний запах йде від м’яса...

Соньку майже відразу знудило. І вона нічого не могла поробити з собою.

  - Покличте лікаря! – гукнув король.                           

  Вітовтиха тим часом підсунула до себе Соньчину тарілку. Встромила носа у телятину. Принюхалася і задумливо промовила:

  - Я не відчуваю поганого запаху. Може... Так, ваша королівська милість, я думаю, що королева чекає дитину!

  - О Боже! – Ягайло наблизився до Соньки і взяв її руку у свої долоні. – Невже це правда?