Розділ 18

  Королева Ядвіга Анжуйська. Королева Анна Цельська. Королева Ельжбета Грановська.

  А відтепер ще й королева Зоф’я або Софія Гольшанська.

  Вже четверта королева стоїть поруч із королем Ягайлом. Три попередні спочивають у сирій землі, навіки заплющивши очі.

  У соборі Святих Станіслава та Вацлава служили святкову месу на честь нової дружини короля. Запаморочливо пахло фіміамом. Єпископ Збігнєв Олесницький виголосив чудову промову, звертаючись до короля та королеви. Єпископ мав поважний вигляд. Він був вдягнений у гаптовані золотом шати і тримав у правій руці патерицю з закрученим кінцем. Сонька не дуже розуміла, що саме говорив єпископ Олесницький, але вона здригалася щоразу, як він підвищував голос. Щось таке було у його голосі, що проникало у самісінькі нутрощі. Він був то пронизливим, то солодким, наче мед. Але, загалом, святкова меса була величною.

  Для короля і королеви були приготовані два стільця з високими спинками, що стояли збоку, між першим рядом скамниць та вівтарем. Сонька не часто бувала у центрі уваги. Але доводилося звикати до того, що до неї були прикуті погляди тисячі очей. 

  Ягайло сидів поруч. Втомлений немолодий чоловік, який давно звик до почестей, і якому вже все набридло. Відтепер він жив спогадами більше, ніж майбутнім. А спогади оточували його з усіх сторін. У цьому соборі він хрестився і отримав польське ім’я – Владислав, до якого й досі не міг звикнути. А через три дні після хрещення одружився з королевою Ядвігою. Він і досі пам’ятає, як зацьковано дивилася на нього юна дівчина, промовляючи слова шлюбної обіцянки. Вона боялася, що цей дикий литовець – перевертень. І хто знає, що він зробить з нею у шлюбному ліжку... Хоча наближені до королеви шляхтичі і заспокоювали володарку, розповідаючи, що милися з Ягайлом у бані і нишком роздивилися, що хвоста у нього немає, а все, що треба, влаштовано так само, як і у всіх інших чоловіків. І ось тепер Ядвіга сама перетворилася у спогад. Лежить у цьому самому соборі. А поверх могили – кам’яна статуя, так схожа на Ядвігу, що Ягайлові аж лячно ставало, коли його погляд падав на могилу.

  Але були й інші спогади. Славні!

  Ягайло нахилився до вуха Соньки і прошепотів:

  - Бачиш оті хоругви?

  Сонька підвела погляд і побачила добру сотню прапорів, що звисали зі стелі.

  - Це знамена хрестоносців, які ми захопили у битві при Грюнвальді.

  - Мій батько брав участь у тій битві, – захоплено відповіла Сонька, теж пошепки. – Я пам’ятаю, хоч і була тоді зовсім малою.

  - То був найславніший день мого життя. І найщасливіший, – зітхнув Ягайло і поринув у спогади.

  - А коронування? – запитала Сонька, торкаючись його кістлявого коліна.

Ягайло задумався:

  - Коронування – то була велика честь, але й велика відповідальність. А перемога у битві – то мій власний тріумф. Та ще – щастя залишитися живим. Це як народитися вдруге – зрозуміти, що не лежиш, скривавлений та порубаний, на полі, де вже чатують круки. Що ті ланцюги, які ворог приготував, щоб закувати тебе і погнати у неволю, – не для тебе, а для супостата.

  Сонька роздивлялася хоругви. Там були прапори з зображенням перехрещених стріл, дивовижних звірів, замків, янголів, орлів, голубів з гілкою у дзьобі та биків. Але найчастіше траплялися прості чорні хрести на білому тлі. Як на цвинтарі.  

  - А коли буде моє коронування? – запитала вона.

  Ягайло здивовано підвів брови.

  - Коли я звелю! – нарешті відповів він. – Коли ти, нарешті, навчишся розмовляти польською мовою і порадуєш мене звісткою про вагітність.

  Сонька вражено замовкла. В очах защипало. Вона ледве стрималася, щоб не заплакати. Знову подивилася вгору, на різноманітні хоругви з чудернацькими гербами.

  Меса скінчилася. Стражники почали виганяти людей з собора. Сонька хотіла підвестися, але Ягайло ледь чутно звелів їй сидіти.

  - Нехай усі вийдуть. Я покажу тобі собор.

  Коли у величному приміщенні не залишилося нікого, окрім стражників, єпископа Збігнєва Олесницького та кількох сакристанів, що прислужували йому, король дав знак Соньці. Нарешті вони підвелися. Від довгого сидіння у старого короля заклякли ноги. Він дивно крехтів, розминаючи коліна. І, дивлячись на нього, Сонька вперше подумала, що Ягайло – набагато старший від її покійного батька, князя Андрія Гольшанського.  

  - Ходімо, – Ягайло вчепився довгими кістлявими у її плече, наче хижий птах – у здобич.

  Сонька підставила королю руку, щоб йому було легше опиратися на неї. Вона зрозуміла, що його мучить подагра – хвороба старих воїнів. Колись вона чула про ту хворобу від тітки Олени Друцької. Іноді у дядька Семена траплялися приступи, і тоді його розтирали молодим вином або розтопленим свинячим жиром, та закутували у овечу шкіру.  

  - Куди? – запитала вона.

  - До могили Ядвіги, – простогнав Ягайло.

  - Де це? – розгубилася Сонька.

  - Збоку від вівтаря...

  Обличчя короля посіріло і перекривилося від болю. Але, на щастя, до них вже поспішав єпископ Збігнєв. Його ціпок дзвінко стукав по кам’яних плитах.