Розділ 17

  У наступні ночі Ягайло спав у Соньчиній опочивальні. І намагався зробити їй дитину з такою ж старанною відповідальністю, з якою засідав на Королівській раді або бився з ворогами.

  Вдень вони гуртом, разом із почесними гостями та королівськими охоронцями, їздили на прогулянки. Котилися у санчатах по засніженому полю, яке було білим, гладеньким та незайманим перед їхнім шумним поїздом, а позаду них перетворювалося у брудне місиво. Після повернення сідали за стіл, щедро уставлений усілякими наїдками. Ягайло ревно стежив за тим, щоб усі присутні кланялися Соньці та величали її королевою.

  Спати лягали рано, майже відразу після заходу сонця. І Соньці знову і знову доводилося терпіти кам’яні обійми Ягайла.

  Нарешті настав час його від’їзду.

  Ягайло попрощався з Сонькою. Крижаним тоном сказав, що нетерпляче чекатиме на неї у Кракові. Церемонно розцілував у обидві щоки. Вскочив у сідло і поїхав. Сонька піднялася на вежу і звідти махала йому рукою, аж поки король і його почт не перетворилися на малих чорних мурах, загублених серед срібних снігів. Насправді їй не хотілося морозитися на башті, відкритій крижаним вітрам. Але так порадила тітка Уляна, яка тремтіла на племінницею, як курка над курчатами.

  А далі потягнулися дні чекання. Спочатку до Кракова не можна було їхати через страшенний холод. Потім – через відлигу, яка перетворила дороги на непролазну багнюку. Потім настав час весняних дощів. І лише у травні, коли шляхи підсохли,  а дерева вкрилися рясними квітами, Сонька вирушила у далеку подорож.

  Спочатку їй було цікаво. Посполитий люд збігався, щоб подивитися на нову королеву. Її поїзд складався з двох розкішних німецьких візків та десятка возів, навантажених посагом. Два лицарі їхали перед нею, високо тримаючи хоругви. На одній був зображений герб короля Ягайла, Погоня: вершник на коні з мечем у руці. На другій – герб Гольшанських: Китоврас, або, по-вченому, Гіпоцентавр. Біля кожного міста її зустрічали бургомистри та радники з хлібом та сіллю, та ключами від міських воріт. Це означало, що її признавали володаркою міста. Її, Соньку, яка у Друцьку тікала з дядькового замка і бігала босяка по лугах, ловила метеликів, збирала ягідки і їла прямо у лісі, серед квітів та духмяних трав, розмазуючи по щоках солодкий рожевий сік.

  Вона починала вірити у те, що стала справжньою королевою. Хоча у глибині душі відчувала, що зовсім не змінилася.

  Сонька і незчулася, як перетнула кордон між князівством Литовським та королівством Польським. Мабуть, його вже й не було, того кордону. Адже Ягайло був володарем обох країн, хоча у Литві від його імені правив князь Вітовт. Просто у якусь мить Сонька зрозуміла, що будинки змінилися. Одяг на людях – теж, хоча і не сильно. Все частіше їй попадалися міста, повністю збудовані з каменю, а не з дерева, як на Русі. А головне – делегації вітали дівчину польською мовою.

  І тут Сонька зрозуміла найстрашніше. Вона майже зовсім не знала польської! Тих двох десятків речень, яким її навчила тітка Уляна, не вистачало для повноцінних розмов. Так, вона розуміла, коли до неї зверталися простими реченнями, та ще й вимовляли повільно кожне слово. Бо обидві мови, все ж, дуже схожі між собою. Але відповісти, як слід, вона не могла. Плуталася у словах, заїкалася і знічено поглядала на тітку Уляну, яка відразу ж кидалася на допомогу. Огрядна тітуся була задоволена тим, якою важною особою вона стала, і часто затьмарювала своєю постаттю невисоку та тендітну королеву.

  У червні вони дісталися до Кракова.

  У Соньки тьохнуло у грудях. Невже тут вона проведе решту життя? Вона здалеку замилувалася містом. І упізнала королівський замок по численних кам’яних вежах і гострих шпилях, що підносилися над водами річки Вісли.

  Король зустрів її біля міської брами. Сонька здалеку упізнала його довгу сухорляву постать, закутану в червоний плащ. Зброєносець тримав перед ним королівський штандарт – білий орел на червоному тлі.

  Сонька пересіла з візка на вороного коня під багряною попоною, якого тримав під вуздечку князь Вітовт. Він і повів коня назустріч королю. Сонька граційно трималася у жіночому сідлі. Вона була вбрана в червону сукню, звабливо вузьку у стані і широку в рукавах. Головний убір складався з золотої сітки для волосся, яка підтримувала коси, заплетені над вухами, та червоного оксамитового валика, круглого та пухкого, наче подушечка для ставання на коліна у церкві. А поверх отієї споруди було накинуте рожеве покривало з краями, вирізаними зубчиком.

  Перед тим як випустити Соньку з візка, тітка Уляна обережно підвела їй брови вугіллям, звеліла покусати губи, а потім ще й відлупцювала по щоках, щоб її обличчя розрум’янилося. І залишилася задоволеною: Сонька стала красунею.

  Ягайло теж зрадів, коли побачив дівчину. Гарно вбрана, вона поводилася як справжня королева. І ті шляхтичі, які сподівалися побачити налякану та затуркану русинку, яка провела більшу частину життя у невеличкому Друцьку, ледве не вдавилися від заздрощів.

  Король привітав Соньку. Вона хотіла зістрибнути з коня, але він не дозволив. Навпаки, сам вскочив у сідло, коли до нього підвели такого ж вороного коня під червоною попоною з китицями. І королівська пара урочисто в’їхала у Краків. Усе місто вибігло подивитися на нову королеву.

  - Ця вже четверта.

  - Невже і цю наш король переживе? – тихенько перемовлялися міщани.

  - З нього станеться. Він схожий на безсмертного чаклуна, про яких люблять розповідати старі люди. Вже трьох молодих жінок поховав. Дивись, так і четверту зведе в могилу передчасно.