Розділ 13

  Наступні місяці промайнули наче уві сні. Соньку готували до весілля. Мати дбала про одяг. Вона написала листа княгині Уляні, жінці князя Вітовта, прохаючи її, щоб родичка, яка часто гостювала у Кракові, розповіла, які сукні та головні убори там носять. Олександра підтримувала добрі стосунки з княгинею Уляною, бо ця остання була рідною сестрою покійного князя Андрія Гольшанського.

  Уляна Гольшанська відгукнулася негайно. Що нікого не здивувало, адже тітка повинна дбати про долю племінниці. Але насправді вона виконувала наказ князя Вітовта, який вирішив, що було б непогано мати вплив на майбутню королеву. А через неї – на самого Ягайла. Це тепер Вітовт був найближчим другом і родичем короля. А багато років тому вони ворогували за владу над Литовсько-Руським князівством. І у тій довгій ворожнечі Ягайло вбив Вітовтових батьків – князя Кейстута і княгиню Біруту, яка до шлюбу була язичницькою жрицею.

  Княгиня Уляна приїхала у Друцьк навесні, коли дороги підсохли. Це була висока повна жінка з подвійним підборіддям, яке вона ховала під покривалом. Їй до всього було діло. Прискіпливий погляд блакитних очей відразу вишукував, за що вчепитися, про що попліткувати. А пронизливий голос, здавалося, лунав відразу у всіх куточках замку. У родинному колі Уляну називали по другому чоловіку – Вітовтовою. А поза очі – Вітовтихою. Оце народне «Вітовтиха» їй пасувало через основні риси Уляни: нахабність, балакучість, самовпевненість та звичку братися кулаками за огрядні боки.   

  Уляна Вітовтова привезла з собою сукні та чудернацькі головні убори, які мали служити за зразок. Тітка і мати при зустрічі ніжно обійнялися, смачно розцілувалися у обидві щоки, і з першого дня заходилися роздивлятися привезене вбрання, щоб пошити схожі сукні для Соні. На щастя, у скринях княгині Олександри зберігалося чимало розкішних тканин.

  У наступні кілька місяців Соньку ледве не щодня вертіли та крутили наче ляльку, змушуючи її приміряти сукні на усіх етапах пошиття. Вона не противилася. Їй подобалося відчувати на тілі дотик прохолодної парчі або м’якого оксамиту. Нові сукні теж сподобалися дівчині, хоча вони відрізнялися кроєм від тих, які вона, зазвичай, вдягала. Нове вбрання, пошите за німецькою модою, незвично щільно облягало стан та груди, і Соньці здавалося, нібито на неї задивляються усі чоловіки замка, від хлопчиська, який носив воду від колодязя до кухні, до лучників у кольчугах, що походжали по стінах від башти до башти.

  Але головні убори були ще незвичніші за сукні. Особливо – півмісяць з парчі, на який були нашиті яскраві оксамитові смужки. Півмісяць був закріплений на шапочці, сплетеній з шовкових ниток і прикрашеній перлинами. Коли Соні приладнали на голову ту шапочку з півмісяцем і піднесли до очей невеличке дзеркало, то дівчині здалося, нібито у неї на голові виросли роги, схожі на коров’ячі. Сонька приголомшено дивилася на власний відбиток і не впізнавала саму себе. Княгиня Олександра теж мовчала, не знаючи що думати.

  А княгиня Уляна накинула на півмісяць біле мережане покривало, сплеснула у долоні і вигукнула:  

  - Яка красуня!

  Вітовтиха похилила голову набік, щоб показати, як вона милується дівчиною. Василинка, яка стояла у дверях і заздрісно дивилася на сукні, розрюмсалася: 

  - Я теж хочу таку сукню!           

  - І тобі пошиємо, – спробувала заспокоїти її мати. – Ти ж теж поїдеш у Краків на весілля. Не таку розкішну, як у Соньки, але теж гарну. Адже вона стане королевою.

  - А я хочу таку! – вередувала Василинка, закопиливши губу.

  - Може ти ще й роги хочеш? – уїдливо запитала Сонька, вказуючи очима на свій чудернацький головний убір.

  Василинка посміхнулася так недобре, що від її неземної краси не залишилося майже нічого. Заздрість до сестри скривила її гарненькі вуста. А надзвичайно біла шкіра вкрилася нерівними червоними плямами.

  - Ні, роги я залишу тобі. Бо це ти станеш рогатою, а не я, – прошипіла вона.

  - Що ти таке кажеш, Василинко?! – здивовано вигукнула мати.

  - Правду кажу, – продовжувала огризатися дівчина. – Королі завжди мають коханок.

  - Король Ягайло не такий! – спалахнула Сонька і кинулася захищати нареченого. – Він... Він благородний! Він не мав і не матиме коханок.

  Не стільки Ягайла захищала Сонька, скільки саму себе. Свою власну честь. Щоб її називали рогатою?! Ще чого не вистачало!

  - Мав він коханку! Мав! – вигукнула Василинка.

  - Що ти мелеш, доню? – сплеснула долонями княгиня Олександра. – Ти звідки знаєш? 

  - Увесь Краків про це знає. Коли ще була жива королева Анна, король тайкома ходив до пані Ельжбети Грановської. Усі знали, що він був закоханий у неї, а законну жінку зневажав і називав негарною. А коли королева померла, він одружився з  Ельжбетою. Їх навіть один ксьонз відмовився вінчати, бо перед шлюбом вони жили у гріху.

  - Хто тобі наплів таких дурниць? – не відставала княгиня Олександра.

  - Тітка Уляна, – Василинка вказала на Вітовтову жінку.

  Вітовтиха почервоніла і виразно подивилася на Василинку, вирячивши очі.

  - Я ж тебе просила, щоб ти нікому не розповідала, – докорила вона племінниці.