Розділ 11

Вночі, коли у Друцькому замку усе затихло, Іван Баба знову пошкрябався у Соньчині двері.

  - Сонько, пусти мене! – вимогливо прошепотів він.

  Дівчина заклякла у ліжку. Їй здавалося, нібито Іванів шепіт чують усі, навіть король, якому відвели найдальнішу і найбезпечнішу опочивальню.

Заплющивши очі, вона молилася, щоб Іван зник. Щоб провалився крізь землю, до дідька у пекло. Бо якщо до вух короля Ягайла дійде, що інший чоловік вночі лізе у кімнату до його нареченої, то це погано скінчиться. Сонька навіть боялася уявити, що з нею зроблять. У кращому випадку її відправлять у монастир на віки вічні. А у гіршому... На неї чекатиме величезна ганьба.

  Іван Баба і не думав зникати. Він навіть намагався просунути палець у шпаринку від ключа, щоб якимсь чином повернути його і відчинити двері. Соня бачила, як захитався у шпаринці величезний ключ. Ще трохи - і він вискочить, впаде на підлогу. Треба було щось робити, поки нахабного двоюрідного брата не застали під її кімнатою.

  Сонька вибралася з ліжка і підбігла до дверей. Прислухалася. Іван відчув її присутність і дмухнув у шпаринку.     

  - Я знаю, що ти тут. Відчини, – палко прошепотів він.

  Сонька повагалася і нарешті відповіла:

  - Не відчиню. Йди геть.

  - Відчини! Я хочу поговорити з тобою.

  - Нам нема про що говорити.

  - Є. Я хочу тобі сказати щось важливе.  І не піду звідси, поки ти не вислухаєш мене.

  - Кажи, – зітхнула Сонька.

  - Відчини двері, щоб нас ніхто не почув.

  - Який ти настирливий...  Добре, я відчиню. Тільки спочатку поклянися Господом Богом, що не доторкнешся до мене.

  - Ти здуріла, Сонько? Хіба тобі попи у церкві не казали, що клястися ім'ям Божим – то гріх?!

  - Тоді поклянися ім'ям твоєї матері.

  - Добре, клянуся... – погодився Іван. Було помітно, що він незадоволений.

  - ...Ім'ям матері, – підказала дівчина.

  - Ім'ям матері, – був змушений повторити Іван.

  Сонька повернула ключ у шпаринці і трохи прочинила двері. Іван зміг побачити лише її почервоніле обличчя та білячу шубу, яку вона накинула поверх лляної сорочки.

  - Чого тобі? – грубо прошепотіла вона.  

  Іван Баба розгубився. Зникла та колишня ляклива та полохлива, хоч і непокірна Сонька. Тепер перед ним стояла королівська наречена. Вона навіть дивилася на Івана зверхньо, з погордою, хоча була майже на голову нижча від парубка.                    

  - Як ти змінилася, – розчаровано промовив Іван. – Поводишся так, нібито вже стала королевою.

  - Що ти хотів мені сказати? – нагадала Сонька.

  Іван схаменувся. Зробив крок назад і вклонився у пояс перед дівчиною. Правда, коли хлопець вирівнявся, Соньці здалося, нібито він знущається над нею.  

  - Мені так шкода, що я не встиг... – зітхнув він.

  - Куди ти не встиг? До Василинки? Біжи, може ще встигнеш!

  - Не встиг одружитися з тобою.

  - Яку дурницю ти верзеш! – вона була роздратована.

  - Це не дурниця! – Іван присунувся до Соні, зазирнув їй у вічі, схопив за руку. – Якби я знав, що так станеться! Я б давно попросив твоєї руки. Якби ми були заручені, король не посватався б до тебе, – пристрасно прошепотів він.

Дівчина розгублено мовчала. Вона навіть не здогадувалася про Іванові почуття.

А він простогнав:

  - Я здурію, якщо кожної ночі буду уявляти тебе в обіймах короля, такого старого та огидного.

  Сонька заперечила:

  - Король Ягайло – великий герой.  

  - То так. Але він старий дідуган.

  - Герої не мають віку.

  - Ти помиляєшся. Але зрозумієш це, коли стане занадто пізно. Коли король поцілує твої груди по-старечому заслиненими губами. А ти будеш змушена терпіти його гидкі поцілунки.

  - Хай тебе це не тривожить, – холодно відповіла вона.

  - Дозволь мені хоча б показати тобі, якими палкими та солодкими бувають поцілунки молодого та пристрасного чоловіка.

  Він ковзнув сухими вустами по її обличчю, по шиї, намагався дотягнутися до її високих грудей.

  - Це ти мені огидний! – промовила вона. – Забирайся геть!

  - А якщо я нікуди не піду? Що ти мені зробиш?

  - Звелю, щоб тобі відрубали голову.

  Іван Баба спочатку хотів зареготати, але зненацька йому стало моторошно. В обличчі Соньки з’явилося щось таке, що налякало парубка. Тільки зараз до нього дійшло, що це не гра. Його двоюрідна сестра, оте дівча, що босоногим бігало по лісочку, що розкинувся за замком, справді стане королевою. А тим, хто не шанує королеву, відрубають голову за образу величності.