У наступні дні вони декілька разів виїздили на прогулянки або на лови. Через присутність короля кожен день був схожий на свято. Княгиня Друцька розпорядилася подавати на стіл найкращі наїдки. А князь – найкращі вина.
Нарешті одного дня за обідом король заявив, що завтра від’їжджає.
- Я б залишився надовше, але вже час повертатися до Кракова, де на мене чекають невідкладні державні справи. Корона означає велику відповідальність, – пояснив він.
За столом у той день, окрім Ягайла та князя Вітовта, знаходилися лише князь та княгиня Друцькі, і княгиня Гольшанська з Сонькою та Василинкою. Княжичі Друцькі їли зі старшими братами та іншими охоронниками короля. А мала Манька захворіла і лежала у ліжку.
У Василинки та княгині Олександри від розчарування витягнулися обличчя. Мати й донька чекали, що король попросить руку Василинки. Адже Ягайло не раз натякав на це. І ось він їде, нічого не сказавши. Невже вони даремно сподівалися?! Князь Семен теж був розчарованим, хоч і вдавав посмішку. Навіть Сонька засмутилася. Через присутність короля кожен день був наче свято. А тепер знову потягнуться однакові, звичайнісінькі дні...
Ягайло несподівано відкашлявся, від чого усі присутні стрепенулися. Король витяг з кишені якусь тонку гілочку, переломив її тричі, потім відсунув від семе уламки і заговорив.
- Я втомився жити один, – промовив він. – Три жінки було у мене: дві полячки та одна німкеня. Може, варто тепер одружитися з русинкою?
Сонька здивовано застигла. Король слово у слово повторював ті ж самі слова, які казав князю Вітовту у присутності Івана Баби. Тобто, двоюрідний брат не брехав. Така розмова справді відбулася.
Усі присутні затамували дихання. Василинка схвильовано приклала руку до серця. Її щоки почервоніли і шкіра обличчя вже не здавалася такою сліпучо білою, через що її називали Білухою.
- Княже Вітовте, – звернувся король до двоюрідного брата. – Висватай за мене одну з твоїх племінниць.
- З радістю, ваша королівська милість.
Князь Вітовт повільно підвівся і озирнувся. Василинка ледве не підскакувала на місці від хвилювання. Вона намагалася прочитати свою долю по обличчю короля, але Ягайло зберігав кам’яний вираз.
- Княже Семене, – звернувся Вітовт до хазяїна. – Як то кажуть, у вас товар, у нас купець. А що далі казати – я не пам'ятаю. Бо, як литвин, не дуже розуміюся на русинських звичаях, – захихотів він і розвів руками.
Семен Друцький теж полегшено розсміявся і підхопив:
- Є у нас для вас теличка, у якої таке біле личко!
Усі присутні відразу ж подивилися на Білуху-Василинку.
Вітовт не помітив того погляду. Чи просто вдав, нібито не помітив.
- А тую теличку кличуть Сонькою, – негайно відповів він.
- Сонькою?! – водночас вигукнули мати та дядько дівчини, та здивовано перезирнулися.
- Тут якась помилка. Її ім’я – Василинка, – нервово відкашлюючись, виправив князь Семен.
Ягайло спохмурнів. Він склав руки на грудях і суворо подивився на Вітовта.
- Нема ніякої помилки, – князь Вітовт покачав головою. – Його королівська милість вважає, що обидві князівни гідні стати королевами, але він може обрати лише одну з них. Зваживши усі обставини, король вирішив одружитися з панною Софією.
Запанувала тиша. Тільки було чути, як Василинка схлипнула і вибігла зі світлиці. А Сонька не могла повірити у те, що відбувалося. Король Ягайло, легендарний герой її дитинства, хотів зробити її своєю королевою. Як у казці.
Розірвав тишу голос матері. Княгиня Гольшанська швидко зважила усі вигоди, які давав шлюб з королем. Звісно, їй стало шкода зневаженої Василинки. Але якщо король хоче молодшу, то хіба йому можна відмовити?
- Якщо його королівська милість обирає Соньку, то нехай так і буде, – промовила княгиня Олександра. – Ось тільки що робити з Василинкою?
Вона з надією подивилася на брата. Князь Друцький знав закони та звичаї краще за неї. До того ж, він був здатний захистити племінницю-сироту.
Князь Семен, дивлячись поперед себе, вагомо промовив:
- Негоже віддавати молодшу сестру поперед старшої.
- Негоже! Негоже! – упівголоса підхопили усі присутні, окрім короля та князя Вітовта.
Сонька теж мовчала.
- Так, негоже, – погодився Вітовт.
Ягайло навіть не поворухнувся. Він зберігав спокій і не втручався, бо вважав принизливим виказувати свої почуття привселюдно. Нехай князь Вітовт влаштовує його шлюб, бо так вони домовилися.
- Що ж робити? – запитав дядько Семен. – Я розумію, що його королівська милість не може довго чекати. Але, як опікун, я повинен дбати про усіх моїх племінниць. Якщо Сонька вийде заміж першою, то претенденти вирішать, що з Василинкою щось не так. І тоді ми взагалі не знайдемо для неї нареченого. Шкода дівку. Вона ж така вродлива. Гріх віддавати таку красу у монастир.
- Тоді у нас один вихід – якнайшвидше знайти нареченого для Василинки, – подала голос мати.
#51 в Історичний роман
#2459 в Любовні романи
#65 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 03.04.2024