Розділ 8

  Наступного ранку вони усією родиною поїхали кататися на санях. День був сонячний та морозний. Холодне сонце аж сліпило, сяючи серед неймовірно блакитного неба. 

  Король Ягайло вийшов у двір і примружився від яскравого сонця. Снігові кучугури мерехтіли різнокольоровими бризками, при цьому залишаючись сліпуче білими. Сніг рипів під чоботами.

  Двоє охоронців йшли за королем, тримаючи долоні на руків'ї мечей. Один з них був Іван Баба. Сонька з ненавистю подивилася на двоюрідного брата, але той зберігав непохитний вираз обличчя. Вдавав, нібито не помічає її погляду. Але рум’янець проступив нерівними червоними плямами на його білій шкірі, поцяткованій рудуватим ластовинням. Втім, можливо, юнак почервонів від морозу, а не від сорому.

  «Такі огидні істоти, як Іван Баба, не знають сорому!» – зловтішаючись, подумала Сонька.

  Король, що несподівано для самого себе надумав женихатися у шістдесят років, вдавав з себе молодого. Він відмовився від ведмежої шуби, яку хотів накинути йому на плечі охоронець. Стояв посеред двору, вбраний у червоний жупан і хутряну шапку. Ноги широко розставлені, руки на шкіряному поясі, вольове обличчя чисто виголене. Довге сиве волосся зачесане назад і негустими хвилями спадає на спину. Дві хмаринки пару вириваються з ніздрів. А сірі соколині очі вишукують серед гурту жінок та дівчат бажану здобич – Василинку.       

  Подали гарно прикрашені сани. На сидіннях лежали лисячі шкіри, щоб зігріватися у дорозі. Король сів без сторонньої допомоги, від якої дратівливо відмахнувся. Озирнувся і звелів: 

  - Нехай панна Василина сяде поруч зі мною.

  Мати та тітка Олена Друцька підхопили Василинку під руки і потягли до санчат так завзято, що вона підсковзнулася і ледве не впала. Сором’язливо опустивши очі долу, Василинка полізла у сани і вмостилася поруч з королем.

  - Панні не холодно? – дбайливо запитав Ягайло і гукнув громовим голосом: – Подайте мою шубу!

  Їх обох накрили ведмежою шубою, наче ковдрою. Ягайло повернув голову. Він уважно придивлявся до білого обличчя Василинки. А вона високо тримала підборіддя, дивилася поперед себе і гордовито посміхалася. Начебто вже відчувала себе королевою.

  Василинка сиділа  з правого боку від короля. З лівого залишалося місце, на яке всадовили Соньку. Король чемно посміхнувся і молодшій панні Гольшанській. Але відразу ж знову перевів погляд на старшу. Василинка здавалася йому вродливішою.

  Домочадці князя Друцького швиденько розсілися по санках. Князь Семен залихвацько свиснув і різнокольоровий галасливий поїзд помчав серед білих снігів до зеленої смуги соснового лісу.

  Вітер рум’янив обличчя. Було весело. Дівчата реготали кожного разу, коли сани робили неочікуваний поворот. Король поводився поважніше, як пристало до його високого сану. Але й він задоволено посміхався.

  Сонька не втрималася і заспівала. Ягайло схвально прислухався до її співу. Коли пісня скінчилася, він повернувся до Василинки і запитав:

  - А ти, панно Василино, чому не співаєш?

  - Я не знаю цієї пісні.

  - Шкода, – зітхнув Ягайло. – Це була улюблена пісня моєї матері, Уляни Тверської. Я пам’ятаю її з дитинства. Вона співала мені перед сном.

  Соня запропонувала:

  - Якщо вашій королівській милості завгодно, то я ще заспіваю. Я знаю багато руських пісень.

  - Добре, – погодився король і знову повернувся до Василинки: – А ти, панно, теж заспіваєш?

Василинка почервоніла по самі вуха.

  - З дозволу короля, я не співатиму на морозі. У мене болить горло.

  - Вона не вміє співати, – засміялася Сонька. – Як відкриє рота, так і квохче, наче курка.

  - Що ти таке кажеш, Сонько? Замовкни! – розлютилася Василинка.

  - Правду, – відповіла дівчина.

  Василинка подивилася на сестру з ненавистю, але змовчала. Вона соромилася сваритися у присутності короля.

  Ягайло примирливо промовив:

  - Не сваріться. Королеві не обов’язково вміти співати. Для того є придворні музики. А така красуня, як панна Василина, може взагалі не розкривати рота. Навіть так усі будуть зачаровані її красою.

  І Василинка кинула гордовитий погляд на Соньку. Їй здавалося, що саме так мають дивитися королеви.

  Від образи у Соньки запекло у грудях. Вона стримала сльози, але Ягайло помітив як затремтіли куточки її губ.

  - Співай, панно, потіш мою душу, – попросив він.

  Сонька заспівала. А король зачаровано слухав.

  Ягайлу було приємно сидіти між двома молодими красунями. У свої шістдесят років він знову відчув себе молодим. Тричі він одружувався, але лише третій його шлюб був укладений з кохання. А перші два – з політичних міркувань. З Ядвігою Польською він одружився заради того, щоб отримати корону, а з Анною Цельською, онукою короля Казимира ІІІ, – для того, щоб зберегти ту корону. І лише з Ельжбетою Грановською він мав недовгий, але щасливий шлюб. Після смерті коханої Ельжбети у серці Ягайла створилася велика порожнеча. Йому було так боляче, що він потребував негайно заповнити оту порожнечу, щоб перестати страждати. Якщо не справжнім коханням, то хоча б вигаданим.