Розділ 7

  Друцький замок засинав.

  Сонька тихенько пробралася в опочивальню сестри. Їй кортіло поговорити про короля Ягайла.

  Василинка вже лежала у ліжку, вкрита до підборіддя ковдрою. Її волосся було дбайливо розчесане, а руки складені на грудях. Свічку вона встигла загасити, але в кутку, під іконою Божої Матері, блимала лампада.

  Сонька стрибнула у ліжко і обняла сестру. Василинка здригнулася і заверещала:

  - Що ти робиш, скажена? Не чіпай мене. У тебе холодні руки. І ноги теж як крижинки.

  - Побігала б ти босою по переходах, то теж була б холодною, – відповіла Сонька. – Мовчи, бо почує мати і звелить мені йти до моєї опочивальні. А я так хочу поговорити про короля. Як він тобі? 

   Василинка аж пересмикнуло, наче від огиди:

  - Страшний! І старий! Коли він притулився до мене своїми тонкими вустами, я подумала, що мене цілує мертв’як.

  - Дурниці кажеш, – обурилася Сонька. – Він король. На ньому лежить милість Божа.

  - Він просто старий дядько і наш далекий родич, – закопилила губи Василинка. 

  - Він закохався у тебе!

  - Зараз мене знудить!

  - Дурна ти! – обурено вигукнула Сонька. – Від Івана Баби тебе не знудило, а від короля знудить?

  - Що ти таке кажеш? – злякалася сестра.

  - Те, що знаю. Ти цілувалася з Іваном Бабою. А він такий огидний...

Василинка заскиглила, чіпляючись за руки Соньки:

  - Нікому не кажи, сестро. Ні мамі, ні дядечку.

  - Не скажу, не бійся. Якби хотіла, давно б усім розповіла.

Вони трохи полежали мовчки. А потім Сонька насмілилася запитати:

  - Що ти робитимеш, якщо король захоче одружитися з тобою?

  - Одружитися зі мною? – злякано перепитала Василинка.

  - Так. Усі помітили, як він на тебе дивився.

  - Він старий і страшний... – прошепотіла Василинка.

  - Але він король. І ти станеш королевою. То що, Василинко?

  - Я зроблю те, що мені звелять мати і дядько, – відповіла дівчина.

  - А коли ти станеш королевою, я приїду до тебе у гості у замок на Вавелі... – замріялася Сонька. – Ти тільки уяви собі, скільки у тебе буде суконь та коштовностей!

  - Добре, добре, – нетерпляче прошепотіла Василинка. – А зараз повертайся до себе. Я хочу спати.

  Поведінка сестри здалася Соньці підозрілою, але вона не могла не послухатися. Вислизнула з опочивальні і, прислухаючись до звуків сонного замку, прокралася у свою кімнату. Від дерев’яної підлоги йшло холодне повітря, пробиралося під її полотняну сорочку.

  - Хто тут ходить-бродить ночами? – почула Сонька страшний чоловічий голос і здригнулася від жаху. – Хто тривожить королівський сон?

Несподівано вона зіткнулася обличчям до обличчя з Іваном Бабою.

  - Фу, як ти мене налякав, – з полегшенням зітхнула вона. – Що ти тут робиш?

  - Охороняю королівський сон, – захихотів молодик.

  Іван Баба вже не був тим нескладним рудоволосим підлітком, який безсоромно чіплявся до Соньки. Тобто, безсоромним та рудоволосим він залишився, але перетворився на високого, широкоплечого, сильного та зграбного чоловіка, привченого до військової служби.

  - Брешеш, – промовила Соня. – Певно, йшов до опочивальні Василинки. Тому вона й вигнала мене.

  - Мовчи! – злякано прошепотів Іван Баба і схопив її за руку так, що вона аж скрикнула.

  - Чому я повинна мовчати? Мабуть, уся челядь знає, що ти до неї бігаєш.

  - Через короля, – пояснив Баба, нахиляючись до вуха Соньки.

  Від нього сильно тхнуло вином. Видно, встиг напитися разом з іншими королівськими вояками, поки вони сиділи за святковим столом. Перемагаючи відразу, Сонька запитала:

  - Невже справді король Ягайло має наміри щодо Василинки.

Іван Баба спершу озирнувся, а потім кивнув:

  - Так. Я чув, як він радився з князем Вітовтом.

  Соньці стало невимовно сумно. Наче її штрикнули у самісіньке серце. Вона не хотіла признаватися, що заздрила сестрі. Король Ягайло, герой-переможець та помазаник Божий, людина з іншого Всесвіту, не такий як усі, мав залишатися для неї недосяжним. А він збирався одружитися з Василинкою, яка була такою простою і земною, і дозволяла Івану Бабі мацати себе.

  А найбільше її образило те, що король вибрав Василинку, а не її, Соньку.

  Зненацька вона згадала про те, що стоїть босими ногами на холодній підлозі. І відчула, що мороз пробрав її до дрижаків.

  - Як холодно, – поскаржилася вона. – Піду до себе. На добраніч, брате.

   І метнулася до дверей. Іван Баба побіг за Сонею і схопив її за руку, перш ніж вона встигла увійти у опочивальню.

  - Почекай, Сонько. Хочеш знати, що сказав король?