Розділ 6

  У Друцькому замку весело святкували Різдво 1420 року.

  Дівчата – Василинка, Сонька та Манька – каталися у санках по білому снігу, а чотири сини князя Семена Друцького гасали на конях. Двоє старших, Іван Баба та Іван Путята, були відсутні. Обидва вже дійшли віку і служили під знаменами князя Вітовта.

  Княжичі звели у замковому дворі дві снігові фортеці і влаштували щось на кшталт справжньої війни. Вони завзято кидалися сніжками. Було весело, хоча Соньці одна кулька влучила прямо в обличчя, а Манька впала у снігову кучугуру і її довелося витягати звідти.  

  Ввечері уся велика родина Друцьких і Гольшанських сиділа у світлиці за довгим дубовим столом, який був рясно уставлений смачними наїдками. Чого там тільки не було: і оленятина, і вепрятина, і ведмеже м’ясо, пряжене у сметані. Палав вогонь у пічці, десятки свічок осявали світлицю. Обидві княгині, Олександра Гольшанська та Олена Друцька, були вдягнені у соболині шубки та оксамитові шапочки з хутряними відворотами. Заради свята вони причепурилися і мали на шиї та у вухах найкращі свої прикраси.

  У кутку сиділи музики. Один награвав на цимбалах, другий – на сопілці, третій – на старовинній скрипці, яка звалася «гудок». І так було втішно всім присутнім, яким здавалося, що їх свято нічим не поступається королівським.

  Сонька їла ведмежатину у медовому соусі. Гостро-солодкі краплі падали на тарілку, і Сонька, щоб не втратити смакоту, підбирала їх шматком духмяного пшеничного хліба.

  Десь за стінами замку завили собаки. Голосніше, ніж зазвичай. І замкові собаки теж заскавчали у відповідь. Князь Семен Друцький прислухався.

  - Хтось їде, – промовив він. – Може, сини мої відвідають нас на свято? Князь Вітовт дозволив їм провідати родину.

  Присутні прислухалися. Усі знали, який гострий слух у князя Семена. Він вмів відрізнити своїх соколів від сусідських, прислухаючись до тріпотіння їх крил. І справді, через кілька хвилин під стінами тричі залунав мисливський ріжок.

  Семен Друцький підхопився з крісла.

  - Маємо поважних гостей, – заклопотано промовив він.

  - Хто б то міг бути? – запитала княгиня Друцька і озирнула стіл поглядом хазяйки: чи вистачить наїдків? И чи достатньо вони смачні?

  - Я думаю, що то сам князь Вітовт вирішив завітати до нас.

Княгиня сплеснула у долоні:

  - Яка честь для нас, якщо так воно й є.

  Вони встигли лише підвестися з-за столу, як двері відчинилися. Багатоголосий гомін увірвався у світлицю разом із морозним повітрям. Десять озброєних мечами воїнів увійшли і застигли, ставши по обидва боки від дверей. Серед тих воїнів були сини князя Друцького: Іван Баба та Іван Путята. Але молодики не привітали ні батька, ні матір, ні чотирьох молодших братів, ні тітку Олександру з трьома дочками. Вони сторожко дивилися на пишно вбраного чоловіка, який, трохи похиливши голову, проходив через двері, які здалися занизькими для цього занадто високого та широкоплечого лицаря.

  Він був вдягений у довгий кармазиновий жупан, підбитий хутром плащ та жовті юфтові чоботи. Соболина шапка була припорошена снігом, як і довге чорняве волосся, що розсипалося по його плечах і майже сягало пояса. Здавалося, нібито кошлата ведмежа шкура вкрила його плечі та спину. Важкий золотий ланцюг з хрестом вкрашав широкі груди князя.

  - Княже Вітовте! – вигукнув Семен Друцький. – Яка велика честь для нас! Вітаю!

І кинувся до Великого князя Литовського, щоб показати свою вірність.

Вітовт швидким жестом відсторонив Друцького і промовив упівголоса:  

  - Не зараз, княже. Честь, що тобі випала, насправді ще більша.

  Друцький не встиг здивуватися такій поведінці. Бо у двері вже проходив інший гість: теж високий і пишновбраний, але вже сивий та високочолий. Його негайно впізнали усі, навіть Сонька. І схилилися перед гостем у глибокому поклоні.

   То був король Ягайло.

  - Вітаю королівську милість у моїй скромній оселі, – промовив Друцький.

  Король Ягайло світлим пташиним поглядом озирнув святково оздоблену світлицю та княжу родину.

  - Бачу що у вас затишно, – промовив він.

   Сонька вперше ясно почула голос короля. Він звучав хрипко, як двері, які забули змазати олією.

  Почесного гостя всадовили на найкращому місці. Сам господар поступився Ягайлу своїм місцем. А княгиня Друцька заметушилася, наказуючи служницям, щоб вони хутчіш несли на стіл найсмачніші наїдки та найкращі вина з комори. 

  Лише після цього Друцький та його родина привітали князя Вітовта. Князь Семен відтепер сидів по ліву руку короля, а князь Вітовт – по праву. Його сини, з дозволу Ягайла, теж знайшли собі місце за родинним столом. Усі інші повинні були посунутися, але стіл був таким довгим, що місця вистачило усім.

  - Який щасливий випадок привів до мене таких високих гостей? – запитав князь Семен.

  - Ми поверталися зі Смоленська, – пояснив Вітовт, вгризаючись у ногу вепра, засмажену до золотистої шкоринки. – Там був невеличкий заколот проти моєї влади. Деякі місцеві бояри вирішили перебігти на сторону князя Московського і перетягти за собою усе місто. Довелося наводити порядок.