Розділ 4

  Несподівано помер Соньчин батько, князь Андрій Гольшанський. Він наче згас від чорних думок, що мордували його. Начебто Чорнобог задмухав вогонь його життя. Сонька чула, як про те казала челядь. З їх розмов князівна дізналася про страшну річ: виявляється, що у часи князя Володимира на цьому самому місці, де нині височів Київський замок, було пaганське капище. Там стояли стародавні слов’янські боги, яким приносили криваві жертви на вівтарі, і яких князь Володимир звелів викинути у Дніпро в той день, коли хрестив Київ. З того часу Соні cтавало моторошно вечорами. Вона уявляла, як оті дерев’яні боги лізуть у вікно її опочивальні. Але потім до неї доносилися дзвони з соборів Святої Софії та Святого Михайла, і вона заспокоювалася. Святий Михайло захищав Київ своїм вогненим мечем. Так здавалося Соньці.

  Життя вдови та трьох Андрійових доньок змінилося. Вони були змушені покинути Київ, бо у місто був призначений інший князь-намісник.

  Соньці було сумно. Вона востаннє кинула погляд на дніпровські хвилі, на зелені київські кручі, на Золоті ворота, на замок з дерев’яними баштами, що стояв на горі, яка у прадавні часи звалася Хоревицею, а тепер стала Замковою. Востаннє помолилася у соборі Святої Софії, де її хрестили. Від тієї святині походило її власне ім’я – Софія.

  Батька поховали у Печерському монастирі, у соборі Успіння Божої Матері. Після поховання княгиня Олександра, яка змінила розкішні кольорові сукні на скорботне чорне вбрання, вирішила повернутися у своє рідне місто – Друцьк, у тій частині Русі, яку називали Білою. Там княжив брат Олександри, Семен Дмитрович Друцький.

  Дядько прихильно зустрів сестру та її трьох дочок. Він обійняв Олександру, розцілував дівчат і пообіцяв подбати при них. У дядька було шість синів і ні однієї дочки. Тож він поклявся на хресті дбати про Василину, Софію та Марію, і з часом підшукати їм чоловіків.

  Спочатку дядько Семен лякав Соньку. Ні, він був добрий та уважний з племінницями. Але Сонька лякалася його гучного голосу, схожого на Єрихонську трубу. А ще від його шуби пахло кров’ю та собаками. Князь Семен любив полювання на диких звірів, яких водилося багато у навколишніх лісах.

  Сонька здивувалася, коли їй представили двоюрідних братів. Двоє старших носили однакове ім’я: Іван. Один народився у день Святого Іоанна Хрестителя, а  другий – у день Іоанна Златоуста. Хіба можна було відкинути ім’я таких поважних святих? А щоб не плутати братів, старшого прозвали Іваном Бабою, а молодшого – Іваном Путятою. Інші брати звалися Михайло, Дмитро, Василь та Григорій. 

  Сплутати обох Іванів було неможливо. Іван Путята був спокійним русявим та блакитнооким юнаком, який захоплювався соколиною охотою та вчився битися на мечах та сокирах. А старший Іван, рудий та нахабний, завжди віявся бозна-де, щипав служниць та реготав, показуючи на них пальцем. Казали, що друцькі жінки не мають спокою від його залицянь. Можливо, саме тому старшого княжича Друцького прозвали Бабою.  

  Княжий замок на перших порах розчарував Соньку. Дерев’яний, з грубими баштами по обидва боки від брами, він був не такий великий і розкішний, як київський. Та й містечко було невелике, не порівняти з Києвом. Але скоро вона призвичаїлася до нового життя. З дерев’яної стіни відкривався чудовий краєвид: далекі ліси, які на обрії втрачали зелене забарвлення і здавалися сіро-блакитними, річка, міщанські хати, церква та хрести навколо неї. Проста та велична краса, від якої щемило серце.

  Дядькові челядниці ставили у кутках світлиць та переходів горнятка з молоком – для вужів. Вужики вважалися священними створіннями і вільно повзали по замковому подвір’ю. Князівни Гольшанські спочатку лякалися, коли чули у траві легкий шурхіт і помічали вужика. Але згодом звикли.

  Іван Баба якось вирішив пожартувати. Зловив вужика і підклав його у постіль Василинки. Вона спочатку не помітила у напівтемряві, бо в опочивальні горіла лише одна жовта сальна свічка. Роздяглася і лягла. І з диким вереском вискочила з ліжка, коли відчула, як щось слизьке ковзнуло по її тілі. На крики Василинки збігся увесь замок. Крізь сорочку виднілися принади дівчини, яка вже досягала шлюбного віку.

  Княжич Друцький зареготав, показуючи пальцем на налякану Василинку і тим самим видав себе. Усім стало зрозуміло, чиїх то рук справа. Князь Семен схопив сина за вухо і боляче смикнув. Василинка ридала. А Сонька помітила вужика, який зачаївся під ліжком. Його шкірка зблиснула у полум’ї свічки. Дівчинка кинулася на змійку, як кішка. Спромоглася зловити вужа за хвіст і з розмаху жбурнула його в обличчя двоюрідного брата. Здійнявся переполох, дітей розігнали по кімнатах.

  Кілька днів потому Іван Баба підійшов до дівчини, яка за звичкою стояла на вежі, і промовив, дивлячись на неї з неприхованим захватом:      

  - А ти хоробра, Сонька! Відтепер я тебе поважаю.

  Сонька зраділа. А Баба зареготав, відбіг на пристойну відстань і гукнув:

  - А Василинка все одно гарніша за тебе! У неї вже є цицьки!

  Соньку начебто холодною водою облили. Вона подивилася на двоюрідного брата, звузила очі і прошипіла по-зміїному:

  - Біжи звідси, дурнику, бо я зараз штовхну тебе і скину зі стіни. Поламаєш ноги і ніколи... Чуєш? Ніколи не станеш славетним лицарем!

Княжич Друцький не повірив, але, на всяк випадок, відскочив подалі.

  А через кілька місяців Сонька застала Івана Бабу з Василинкою. Вони невміло цілувалися у темному переході. Дівчина встигла помітити, що подряпана рука княжича мацала Василинку за груди.