Розділ 2

  На побіленій стіні висів щит з гербом Гольшанських. А навколо щита були розвішані мечі, списи, алебарди та інша зброя. Видовище моторошне, але величне.

  Князь Андрій сидів на лаві під вікном, а Сонька та Василинка ластилися до нього. Батько обійняв дівчат за плечі і пояснював:

  - Наш герб зветься Китоврас. Або, по-вченому, Гіпоцентавр.

  Дівчатка дивувалися, роздивляючись чудернацьке створіння, зображене на родовому гербі. То був напівчоловік-напівкінь. Він озирався назад і прицілювався, щоб вистрілити з лука. А замість хвоста у китовраса була зміюка, що висунула з рота роздвоєний язик.  

  - Ми походимо з могутнього роду. Великий князь Литовський Гедимін був нашим предком.

  Батько захопився, розповідаючи про славетні діяння своїх дідів та прадідів. Дівчатка розуміли не все, але слухали уважно. З дитинства вони привчалися до свого особливого становища.

  Князь Андрій підвів дочок до зброї і дозволив торкнутися руків’я, увінчаного залізною кулькою. Він шкодував про те, що не мав сина, якого міг би навчити битися мечем, сокирою, орудувати списом та скакати на коні. Звісно, рід Гольшанських від того не перерветься. У князя Андрія були брати, як рідні, так і двоюрідні. Але так хотілося мати сина, якому він міг би передати титул князя Київського, що надав його батьку князь Литовський Вітовт.

  А зватися князем Київським – то велика честь. На жаль, цей титул вже не був таким значним, як у часи до Батиєвої навали. З тих пір як Гедимін Литовський приєднав до своїх володінь Київське князівство і назвав себе князем литовців та русинів, проминуло дев’яносто років. Київські князі вже не були самостійними володарями; вони назначалися Великими князями Литовськими і були їх васалами. Але колишня слава Золотоверхого Києва не забувалася.     

  - Княже, привезли нову зброю, – доповів молодий кликун, зазираючи у світлицю.

  - Нарешті, – зрадів князь Андрій. – Ходімо, подивимося.

  Дівчатка вибігли у двір поперед батька. Княжі воїни вже знімали з воза важкий груз, загорнутий у грубу мішковину.  

  - Обережно, не випустіть з рук! – наказував князь.

  Підійшла княгиня Олександра і теж зацікавлено спостерігала за тим, як розвантажували віз.

  Коли зброю звільнили від мішковини, уся замкова челядь збіглася подивитися на неї. Воїни знали, що то таке, бо їм вже доводилося бачити такі новітні штуки. А прості люди дивувалися, коли побачили три товсті труби, що мали дірку з одного боку. Труби були важкенькими. Для того, щоб підняти одну таку, потрібні двоє чи троє чоловіків. Люди дивувалися і хитали головами. Вони не розуміли, як воювати такими чудернацькими трубами.

  - Напевно, це такий новий таран, щоб розбивати ворота, – припустив хтось.

Князь Андрій почув і розреготався.

  - Це гармати, або бомбарди, – пояснив він, з насолодою вимовляючи нове слово. – Ми поставимо їх на вежах, для захисту замка.

  Люди зашепотілися. Хтось наважився доторкнутися до гармати. Вона була шорстка, відлита з чавуну і мала на корпусі якийсь напис латиною.

  - І будемо з них лити на голову ворога розпечену смолу? – з надією запитав інший челядин.

  - Ні. Будемо стріляти з них кулями.

  - Як?! – дивувалися люди.

  - Зараз подивимося.

  Князь Андрій аж підстрибував від нетерплячки: йому дуже хотілося випробувати гармати. У німецьких землях вони вже стали звичною зброєю. У Кракові, Вільні та Львові теж вже малися оті бомбарди. Князь Андрій бачив їх і добре знав, як вони стріляють. І ось нарешті він спромігся купити власні гармати та ще й виписати двох майстрів-німців для їх обслуговування.

  Під командування майстрів воїни встановили гармати на замкових баштах.

  - Куди князь хоче стріляти? – запитали німці польською мовою, яку князь Андрій вивчив, бо не раз бував у Кракові, при дворі короля Ягайла. Польша та Литва були різними державами, але їх міцно зв’язав шлюб між польською королевою Ядвігою та литовським князем Ягайлом. Такий міцний був зв’язок, що Ягайло залишився королем навіть коли Ядвіга померла після народження доньки, а він одружився вдруге, з Анною Цельською.

  - На Труханів острів, – відповів гармашам князь Андрій.

  Труханів острів виринав з дніпрових вод на середині широчезної ріки.

  Майстри витягли якісь дивні трикутні інструменти і почали виміри. Вони майже пів години виміряли відстань, крутили у різні боки гармату, встановлену на дубову підставку на чотирьох ніжках. І нарешті заявили:

  - Не можна, княже. Не дострілить гармата до острова. Може, ядро впаде у річку. А може, на людські хати.

  - А куди можна? – запитав князь Андрій.

  Майстри роззирнулися. Довго радилися своєю мовою, яка звучала дивно як на вуха киян.

  - Туди, – нарешті вказав вів на гору, сусідню з Замковою, яка ще з часів князя Володимира Святого звалася Воздихальницею.

  - Добре, – погодився князь. – На тій горі ніхто не живе.

  До пострілу готувалися близько години. Князь наказав своїм воїнам, щоб вони перекрили Боричів узвіз вище і нижче від гори Воздихальниці, щоб не постраждали випадкові перехожі. Коли Андрій був молодим і брав участь у війнах, що вів король Ягайло з братом Скиргайлом, то бачив, як гарматним ядром був убитий при облозі міста Вільна князь Тотивіл. Його збирали по шматках, щоб поховати у церкві, як доброго християнина. Андрій після цього довго уявляв: як Тотивіл стане на суд Божий, якщо йому відірвало руки і ноги? Він не хотів, щоб його малі діти побачили таке страхіття.