26

Цього разу ми поверталися звичайним і безпечним шляхом, тож жодні сині вершники вже не могли нас наздогнати. Сая мовчки дивилася довкола, а я мрійливо заплющила очі, тремтячи від передчуття несподіванок, які приготували для мене доля й Живий Ліс.

Я — доросла гарпія, — думала я, із насолодою вдихаючи аромат квітів, що лежали в мене на колінах. — Переді мною відкривається нове життя. Що ж чекає на мене попереду?

Карета, запряжена трійкою єдинорогів, поволі опустилася на землю. Я розплющила очі й озирнулася. Ми прибули до самого входу в Живий Ліс — край, де мешкали гарпії, ельфи та безліч інших дивовижних створінь. Саме тут мені судилося жити ще довгі роки.

Бруківка огинала лісову галявину, а широка стежка, присипана золотавим піском, губилася серед дерев.

— Що ж, Рахміно, — видихнула Сая, відчиняючи дверцята повозки, — прощавай. Я повертаюся до Долини Запашних Троянд. Маленьким гарпіям усе ще потрібна моя турбота. А ти вже доросла й зможеш подбати про себе сама. Іди й шукай своє місце у світі. Нехай доля буде до тебе прихильною.

— Дякую, няню, — усміхнулася я.

Коли карета зникла з поля зору, я змахнула крилами й полетіла вперед.

Щойно я пірнула під зелене склепіння дерев, як назустріч вибіг молодий ельф із букетом квітів у руках.

— Вітаю! Мене звати Хаві. А тебе?

— Рахміна.

— Для тебе, Рахміно, — усміхнувся він, простягаючи букет. — Ласкаво просимо до Живого Лісу.

Я простягнула руку, але раптом букет розсипався сотнями маленьких створінь. Те, що здалеку здавалося пелюстками, виявилося крихітними крильцями.

— Яка краса! — вигукнула я. — Хто вони?

— Лурцини. Вони збирають найтонші аромати квітів. А це — їхній дарунок.

Ельф подав мені маленький скляний флакон.

Я відкоркувала його й вдихнула аромат. Запах був дивовижний — теплий, квітковий, сповнений сонця й літа. На мить мені здалося, що весь світ навколо став яскравішим.

Хаві усміхнувся й запропонував прогулятися лісом.

Ми рушили стежкою поміж квітучих дерев. Сонячні промені пробивалися крізь листя, малюючи на землі мерехтливі візерунки. Десь високо над верховіттям співали птахи.

Невдовзі до нас приєднався ще один ельф.

— Луїс, — представився він із доброзичливою усмішкою.

Ми довго блукали лісом утрьох, розмовляючи про Живий Ліс, його мешканців та численні дива.

Світ довкола здавався казковим. У повітрі пахло травами й медом, між деревами літали світляні метелики, а з-поміж коріння визирали дивовижні створіння, схожі на маленьких духів.

Я навіть не помітила, як почала втомлюватися.

Нарешті ми вийшли на вкриту мохом галявину.

— Якщо захочеш, — сказав Луїс, присідаючи поруч, — можеш оселитися в моєму будиночку. Він зовсім недалеко звідси.

Я заплющила очі, відчуваючи приємну втому після дороги й переповненість новими враженнями.

— Гадаю, це чудова ідея, — усміхнулася я.

І вже за мить сильні руки допомогли мені підвестися, а попереду чекала нова сторінка мого життя в Живому Лісі.

Будиночок Луїса виявився напрочуд затишним. Скучивши за домашнім теплом і простою домашньою їжею, я одразу кинулася до кухні й, відшукавши в коморі в'язку сушених грибів та інші припаси, зварила запашний грибний суп.

Розливаючи його по трьох тарілках, я безтурботно теревенила з Луїсом і Хаві, наче ми були знайомі вже багато років.

— Залишайся жити в мене, — насамкінець запропонував Луїс, збираючи зі столу порожній посуд. Його погляд був манливий, рухи впевнені й звабливі, тому я погодилася, не вагаючись.

І не помилилася. Тому що мої дні в будинку двох ельфів минали легко й безтурботно. Вранці хтось із них готував солодкий духмяний напій, і ми разом снідали на залитій сонцем веранді. Потім я випікала пухкі булочки, й ми пили чай, поливаючи їх медом і слухаючи спів лісових птахів. Марно й казати, що наші спільні ночі - утрьох, на широкому ліжку, були спекотними. Я просто купалася у насолоді, тонула у пестощах та відчувала себе королевою кохання.

Так непомітно спливав час, аж поки не настав день, коли я мала вперше відвідати Золотий Бал.

Закохані в мене ельфи майже не залишали мене саму. І коли я вдягнула легку повітряну сукню з білого мережива, оздоблену крихітними бірюзовими камінцями, обидва помітно засмутилися.

— Наша казка добігає кінця... — тихо промовив Луїс, покусуючи губи.

— Зовсім ні. Я повернуся до вас, — пообіцяла я.

— Але ти вже не будеш тією Рахміною, яку ми зустріли, — зітхнув Хаві. — До того ж на Золотому Балу ти можеш зустріти когось іншого, більш симпатичного й наполегливого...

- Ніж ми...

- Адже гарпії летять на Золотий Бал, аби...

- Аби обрати для себе чоловіка! - ельфи вигукнули в один голос, і це було трохи кумедно. Але так, насправді, воно й мало статися. Я не могла вийти заміж за ельфів, бо в такому разі не мала б дітей. А я хотіла стати мамою, це була моя найзаповітніша мрія.

— Так, я навіть не сумніваюся, що я зустріну когось особливого, - лукаво всміхнулася я. - Бо саме для цього я й лечу на Золотий Бал, ви пречудово знали про мою природу гарпії, і що наша ідилія не вічна.

- Тільки ж... ми без тебе будемо страждати, - Луїс підійшов та присів біля мене навпочіпки, підкотив поділ сукні та ніжно поцілував коліно. Коли він поглянув на мене знизу-вгору своїм благальним поглядом найвідданішого пса, я мало не заплакала.

- Я обіцяю, що... після всього, що потім якось я повернуся до Живого Лісу.

— Можливо... але ти вже не будеш такою, як раніше.

— Якою це такою?

- Невинною та свіжою, мов троянда із ранковою росою. Ти вже будеш ... не наша.

- Так, росу із мене струсять це однозначно, - крізь сльохи всміхнулась я, бо Хаві вже обіймав мене, ставши позаду, його долоня повільно сунулася крізь отвір сукні до грудей.

— Там... на тому шабаші на тебе вже чекають... і це так прикро...

— Можливо, що чекають. Але, любі мої, я обіцяю навідувати вас час від часу.