24

Вранці я прокинулася від чарівного аромату квітів, що огортав мене з усіх боків. Трішки поніжившись у ліжку, я розплющила очі, й справді побачила безліч пишних букетів, розставлених по всій кімнаті. Підвівшись, я почала повільно ходити між вазами, торкаючись ніжних пелюсток кінчиками пальців і з насолодою вдихаючи запах білих і червоних троянд, лілій та півоній.

Вбрання мені принесли трохи пізніше.

Коли служниця поклала на стілець бузкову сукню, обшиту тоненькою стрічкою білого хутра по подолу, червону стрічку для волосся та маленькі багряні ковпачки для кігтів, я відразу зрозуміла: сьогодні має статися щось важливе.

І справді, під час сніданку Королева гарпій оголосила:

— Відсьогодні розпочинається посвята Рахміни. Привітаймо її.

Зала одразу наповнилася схвальними вигуками і гучним шелестінням крил.

— Тепер замість занять ти відвідуватимеш місце останнього випробування, — пояснила мені Королева гарпій.

І коли всі дівчата вирушили до навчальної зали, мій каркастар попрямував зовсім в інший бік.

Ми проминули довгий коридор, освітлений канделябрами, й зупинилися біля скляних дверей. Скло було мутнувате й нерівне, тому роздивитися щось за ним було важко.

Та раптом я помітила нечіткий чоловічий силует, який наближався.

Двері відчинив Ірин.

— Ласкаво просимо на практику, Рахміно, — загадково усміхнувся ельф.

За його спиною я побачила дивовижну зелену галявину, залиту сонячним світлом.

Зійшовши зі спини каркастара, я легко випурхнула всередину й зрозуміла, що це зовсім не кімната, а відкритий простір.

Живою огорожею тут слугували квітучі кущі жимолості, а поміж доріжок стояли білі ажурні альтанки. Стежки до них потопали у квітах іберису й алісуму.

— Дякую… — тихо мовила я, опускаючись на м’яку траву й вдихаючи свіже ароматне повітря.

Згадуючи настанови Королеви гарпій, я намагалася вбирати красу довколишнього світу у свій погляд, аби потім випромінювати її назовні.

— Твоє останнє випробування триватиме три дні, — пояснив Ірин. — Для нього тобі знадобляться лише три альтанки. Для початку можеш обрати будь-яку.

Я поки що не розуміла задуму цього місця, але все ж вказала рукою на найдальшу альтанку, оповиту запашним горошком ніжно-фіолетового та блідо-блакитного кольорів.

— Мені подобається ось та, — прошепотіла я, відчуваючи теплий подих вітру на щоках.

— Добре. Я проведу тебе.

Коли ми підійшли до альтанки, ельф мовчки відійшов убік.

Обережно розсунувши зелену завісу з рослин, я зазирнула всередину.

Там не було нічого, окрім безлічі різнокольорових подушок, розкладених просто на білому пухнастому килимі. Крізь напівпрозорі завіси та виткі стебла рослин виднілося безхмарне блакитне небо.

Озирнувшись, я ступила на м’який ворс і обережно сіла на одну з подушок.

Аж раптом легка завіса сколихнулася, і я побачила силует упиря, він поволі, але впевнено наближався.

Здригнувшись, я на мить уявила, що зі мною може статися щось лихе та неприємне, може, навіть болюче, жаске. Але, згадавши слова Королеви гарпій про те, ким би не був чоловік — насамперед він прагнутиме отримати від жінки тепло, увагу й ласку, змусила себе заспокоїтися й, розслабившись, зіперлася на подушки.

Тим часом, відкинувши завісу, упир увійшов усередину. Його червоні очі зблиснули, а на зелено-сірих губах з’явилася дивна усмішка.

Я навіть не встигла отямитися, як він опинився поруч.

Це лише чоловік… просто чоловік… — повторювала я подумки, в той час як упир торкався моїх рук, обережно знімаючи з кігтів червоні ковпачки. Коли ж його незграбні руки доторкнулися до моїх колін, я несподівано зловила себе на тому, що ... уявляю на його місці Ірина.

І ця думка дозволила ще більше розслабитися, той тож коли долоні упиря ковзнули вище, я відчула, як усередині мене знову прокидається тривожне тепло…

Ні, не можна йому піддаватися, — згадала я уроки Королеви гарпій. — Я ж гарпія.

Тож коли близкість стала занадто небезпечною, спритно вислизнувши з-під важкого тіла, я стріпнула крилами.

Упир, мабуть, такого не сподівався, бо невдоволено загарчав, і його червоні очі спалахнули темним вогнем.

Та я не розгубилася. Обійшовши альтанку по колу, знову граційно опустилася на подушки. Ледь відкинувши край бузкової сукні, я витягнула вперед одну ногу й повільно повела кігтями просто перед його обличчям.

Упир на мить завмер.

Тоді я продемонструвала йому другу ногу й, відкинувшись на подушки, вільно розправила за спиною крила.

Я гарно розуміла, що виглядаю занадто звабливо, ще й коли  упир наблизився зовсім близько, я несподівано схопила його за шию, притягнувши до себе.

— І чого це ти завмер?.. — тихо прошепотіла я, дивлячись просто в його червоні очі. — Невже не знаєш, що робити далі?

Лише промовивши це, я відчула, як усередині мене прокидається знайоме хвилювання — тепле, тягуче, небезпечне.

Упир обережно торкнувся мого чола губами, а долоні міцно стиснули за стан. Занадто міцно... і я подумала: якщо вже мені судилося пройти це випробування, то краще взяти все під власний контроль.

— Не так… — прошепотіла я, стримуючи подих. — Будь ніжним…

 Тихе гарчання свідчило про те, що він поступово захоплюється цією дивною грою.

Поступово від кожного його дотику по моєму тілу розходилися хвилі тепла. Я  втрачала відчуття часу й реальності, ніби навколо більше не існувало ні альтанки, ні квітів, ні замку. Лише шелест листя, теплий вітер і дивне чарівне марення, у якому я повільно розчинялася.

Тим часом хвилі солодкого запаморочення всередині мене ставали дедалі сильнішими. Аж я раптом відчула, як насувається щось могутнє й невідворотне. Хапаючи губами повітря, я мимоволі стиснула монстра ногами. Але він не відступив. Навпаки — його рухи стали наполегливішими, а хрипке гарчання глухо відлунювало серед квітучої альтанки.