19.

Я й гадки не мала про щось лихе. Навпаки — навіть зраділа такому повороту подій.

Управитель зараз усе мені пояснить, розповість, куди йти і як поводитися, — подумала я. — А потім, можливо, проведе до кімнати й дасть нарешті перепочити.

— Ти й справді невинна? — запитав Ірин, щойно ми залишилися із ним сам на сам.

— Так… звісно, — тихо видихнула я.

— А мені чомусь здається, що ти приховуєш правду.

— Як я можу довести протилежне? — у пам’яті відразу спливла моторошна перевірка у печері синіх вершників: важкі погляди, дивний ритуал, страшне ложе й принизливі випробування, через які мені довелося пройти.

А раптом тепер я й справді заплямована? — майнула тривожна думка.

Та все ж я сміливо дивилася в очі ельфа, що набули дивного бузкового відтінку.

Ні… жоден чоловік так і не зміг по-справжньому оволодіти моїм тілом, позбавивши цноти, — переконувала я себе. — А в тому, що сталося, моєї провини немає. Уже диво, що мені вдалося уникнути смерті й утекти звідти живою.

Тим часом Ірин підійшов ближче й, взявши двома пальцями за підборіддя, уважно подивився в очі.

— У тебе дивний погляд, Рахміно. І це вбрання… — тихо мовив він із підозрою. — Схоже, перевірки все ж не уникнути.

— Перевіряйте, — спокійно відповіла я, навіть не намагаючись відсторонитися. — Як буде потрібно.

— Ходімо до оглядової кімнати.

Коли ми опинилися у невеликому приміщенні з білими стінами, вузькою кушеткою та єдиним високим вікном, ельф попросив мене сісти й заспокоїтися. Потім присів поруч, обережно торкнувся моїх долонь, ніби намагаючись відчути, наскільки я напружена.

Я вся тремтіла від утоми, хвилювання й тих дивних почуттів, які останнім часом постійно жили десь усередині мене.

— Ти дуже чутлива гарпія… жива, — тихо мовив Ірин, уважно спостерігаючи за мною. — Напевно, тобі нелегко впоратися з власною природою. Я правий?

— Такою мене створив цей світ, — ледве чутно прошепотіла я, нервово торкнувшись язиком пересохлих губ.

Ельф усміхнувся — спокійно й зовсім без жорстокості, до якої я вже почала звикати.

— Ти мені подобаєшся, Рахміно, — сказав він м’яко. — Ходімо. Я проведу тебе до купелі для новоприбулих, а потім ти нарешті зможеш відпочити.

Цього разу ми увійшли до кімнати з малахітовими стінами, посеред якої розташовувалася невелика купіль.

— Тобі не варто мене соромитися, — спокійно пояснив ельф. — Я щодня бачу багатьох вихованок замку, це частина моєї роботи. Залиш одяг і заходь у воду.

Я відразу скинула із себе весільне вбрання синіх вершників — і, чесно кажучи, зовсім про нього не шкодувала. Обережно ступивши до теплої запашної води, я занурилася у купіль і мимоволі змахнула крилами.

Ірин присів поруч і уважно вдивлявся у поверхню води, каламутнувату й світлу, мов молоко.

— Так… ти сказала правду, — мовив він після короткої паузи. — Ти справді невинна.

— А як ви це зрозуміли?

— Якби ти вже належала комусь як жінка, вода вкрилася б квітами. А зараз вона спокійна.

— Це якась чарівна вода?

— Джерело німф, — відповів ельф. — Коли до нього входить жінка, духи води залишають для себе квіти, з яких потім плетуть вінки.

Після купелі Ірин подав мені легку зелену накидку замість весільного вбрання синіх вершників. Я навіть подумала, що розбійники, мабуть, дуже засмутилися б, утративши свою «сукню для наречених».

Потім ельф провів мене до затишної кімнати.

Там стояло широке ліжко під балдахіном, біля нього — маленький столик; на полиці рівними рядами лежали книги. У повітрі витав тонкий аромат квітів.

Єдине вікно виходило до саду, і кілька хвилин я мовчки милувалася кущами бузку, жасмину, темно-червоних півоній та гіацинтів.

— Як тут красиво… — тихо сказала я.

Коли ж озирнулася, Ірин уже тримав у руках чашу з напоєм, від поверхні якого здіймалася пара.

— Випий це, Рахміно, — промовив він. — Ти занадто виснажена; від чар-зілля сон твій буде глибоким і відновить сили.

Я взяла чашу з його рук і зробила ковток. Приємне тепло м’яко розлилося по тілу, зігріваючи груди й долоні.

Сонливість накотила майже відразу.

Я пірнула під ковдру й заплющила очі.

+

Прокинулася від дивного відчуття — ніби біля мого ліжка хтось стояв. У кімнаті відчувалося тепло, хоча за вікном панувала ніч.

— Хто тут? — тихо запитала я, вдивляючись у темряву.

— Це я, Рахміно, — почувся голос Ірина.

За мить кімнату наповнило слабке червонувате сяйво від невеликого світильника у його руках.

— Уже ранок?.. — розгублено прошепотіла я, глянувши у вікно. За склом залишалася суцільна темрява.

— Ні. Зараз далеко за північ, — ельф підійшов ближче й легко торкнувся моєї щоки, провів долонею по волоссю.

— Що сталося?.. Чого ви хочете? — мені раптом стало тривожно, ніби тінь небезпеки знову нависла поруч.

— Збирайся, крихітко. Настав час посвяти.

— Посвяти? — здивувалася я. — Але ж я щойно прибула до замку… Я ще не зовсім відпочила та й... навіть нічого тут не знаю.

— Сьогодні відбудеться посвята юної гарпії Ажар із Долини Стиглих Вишень. Усі вихованки мають бути присутні.

— А можна… дочекатися ранку? — сон знову тягнув мене назад до подушки. Повіки важчали, у скронях шуміло.

— Ні, — тихо, але твердо відповів Ірин. — Підводься, Рахміно. Одягайся й виходь до спільного коридору.