18

Раптом тіло ватажка обм’якло. Я миттю відскочила, розправивши крила. Та куди я могла втекти? Наді мною нависала кам’яне склепіння печери, довкола змикалися холодні стіни, а попереду могла бути небезпека.

Аж раптом я почула голос Саї.

— Рахміно, дівчинко моя, — долинуло мов із льоху.

Я здригнулася й підвела погляд. Просто посеред снігового вихору, всередині мерехтливого кола, з’явилося обличчя няні. Вона кликала мене до себе, простягаючи руки.

— Сюди! Швидше! Дівчинко моя, лети до мене!

Змахнувши крилами, я відчула, як мене підхоплює шалений крижаний потік. Повітря закрутилося навколо, засліплюючи снігом і морозом, і за мить мене вже понесло кудись угору.

Я буквально виринула назовні — у білому весільному вбранні та вінку, хоча фата десь загубилася, зірвана різким поривом вітру.

— Як же ти мене налякала, — прошепотіла Сая, коли ми опинилися серед засніженої рівнини, де гуляли пронизливі холодні вітри. Вона міцно обійняла мене, ніби боялася відпустити бодай на мить. — Я вже подумала, що сталося непоправне… або що ти взагалі загинула. І як би я тоді пояснювала Королеві гарпій, куди поділася її вихованка? Якби я тебе не вберегла… мене чекало б жорстоке покарання…

— Чому ... за що... тебе мали покарати? — я тремтіла від холоду. — Ти  не винна в тому, що сталося. Усі знають про синіх вершників. А те, що тобі вдалося мене визволити, — справжнє диво. У тебе залишилося щось поїсти? Я страшенно зголодніла…

— Але ж саме я дозволила Умегу звернути на Заборонений шлях, — важко зітхаючи, Сая дістала з вузлика пиріжок і простягнула мені. — А тепер у мене майже не залишилося сил… Я зовсім виснажена.

— Це вже неважливо, — я жадібно відкушувала м’яке тісто, давлячись. — Головне, що ти мене врятувала. Дістанемося до місця — відпочинеш. Ой, як же холодно… Я вся заклякла. Що це за моторошне місце?..

Раптом очі Саї розширилися від жаху. Вона кілька разів жадібно ковтнула морозне повітря, ніби намагалася щось сказати, але слова застрягли в її горлі. Вона мовчки підняла руку й указала кудись мені за спину.

— Що таке? Тобі зле? — здивувалася я, помітивши, як вона тремтячими пальцями дістає з-за пазухи кришталеву паличку.

Обличчя няні зблідло.

— Ми не встигли… — ледве видихнула вона, здригаючись усім тілом.

І лише тепер я почула дивне виття, що котилося засніженою долиною.

Швидко проковтнувши останній шматочок пиріжка, я повільно обернулася — і побачила василісків.

Вони стрімко летіли просто до нас. Їхні широко розкриті дзьоби клацали гострими зубами, а довгі багряні язики звивалися, мов змії.

І найстрашніше, що... на одному з чудовиськ сидів Дармен.

— Сая… — прошепотіла я, стискаючи закляклі пальці й розуміючи: цього разу порятунку не буде.

Моя доля вирішена?

— Тримайся за мною, — нарешті опанувавши себе, коротко кинула Сая.

Вона різко змахнула крилами, піднялася в повітря й накреслила над моєю головою пульсуюче червоне коло. Потім простягнула до мене руки.

І щойно наші пальці зімкнулися — нас обох миттю потягло вгору крізь сяючий червоний лабіринт.

+

Цього разу ми опинилися на лісовій галявині, залитій сонячним світлом. Довкола пурхали барвисті метелики, а в кронах дерев дзвінко співали птахи.

— Сподіваюся, сині вершники не встигли заподіяти тобі чогось страшного... ганебного? — втомлено запитала Сая, обтрушуючи з мене сніг, який поволі танув і стікав великими краплями води.

— Ще трохи — й встигли б, — тихо відповіла я. — Ти з’явилася дуже вчасно.

— Ну, тоді все добре… Хоча… є одна проблема. Єдинороги загинули, а мої сили майже вичерпалися. Я більше не зможу піднятися в небо. Доведеться йти по землі.

— Майже вичерпалися? — здивувалася я. — Але ж ти дуже сильна гарпія. Хіба таке можливо?

— Якби сили зникли остаточно, я б просто померла, — сумно всміхнулася Сая.

— Я теж страшенно втомилася… — зітхнула я, підбираючи поділ довгої весільної сукні.

— Та нам залишилося зовсім трохи, — відповіла няня. — Я відкрила прохід так, щоб перенести нас якомога ближче до замку Королеви гарпій.

І справді — ми й пів години не пройшли м’якою зеленою травою, як попереду виросла висока сіра стіна, складена з каменю. Рівні квадрати бійниць темніли вздовж мурів, а посередині здіймалася башта з важкою ґраткою.

Коли ми підійшли до залізної брами, Сая, зібравши рештки сил, прошепотіла закляття й змахнула рукою. До вузького віконця башти полетів слабкий пульсуючий промінь.

Тієї ж миті ґрати зі скрипом поповзли вгору, а ворота повільно відчинилися.

Проходячи під високим склепінням фортеці, я мимоволі завмерла. Усередині все здавалося таким величним, що я почувалася зовсім маленькою й загубленою.

За воротами відкрилася широка площа. У центрі її стояв кришталевий фонтан у формі дивовижної квітки. Вода виривалася вгору потужними струменями, та замість звичного плескоту лунав тонкий мелодійний дзвін, ніби десь поруч без кінця розсипалося на друзки скло.

Далі простягалася алея з дерев і кущів, укритих різнокольоровими бутонами та гронами ягід. Обережно ступаючи червоною доріжкою, ми підійшли до дубових дверей замку.

Підіймаючись кам’яними сходами, я захоплено озиралася навколо. Безліч високих вікон, чистих і блискучих, де-не-де прикрашених вітражами, приховували за собою кімнати, зали й довгі коридори. Невже це те саме місце, де мені судилося провести частину свого життя?

— Як тут красиво, — вихопилося в мене, коли двері перед нами відчинилися і назустріч вийшов ельф.

У руках він тримав товсту книгу. Ледь ми переступили поріг величезної зали, чоловік одразу розгорнув її.

Я тихо зойкнула від нової хвилі захвату - підлога під ногами була з блискучого паркету, гладенького, мов лід.

— Хто ви  такі? — запитав ельф, із подивом розглядаючи моє вбрання та весільний вінок.

— Це моя вихованка, сирота Рахміна, — відрекомендувала мене Сая. — Прибула до Королеви гарпій на навчання. Щоправда… ми трохи запізнилися. Але нічого непоправного не сталося, її честь збережена.