17

— Скоро ти станеш нашою спільною дружиною, — взявши келих із рук жерця, Дармен підійшов впритул. Зібравши моє волосся, він потягнув назад — і мені на обличчя полилося хмільне вино, стікаючи по чолу, підборіддю, шиї та по грудях. Я відчайдушно пручалася, хотіла кричати, та чоловік тримав мене надто міцно. Тим часом пальці розбійників торкалися мого тіла, погладжуючи та пестячи.

Коли келих спорожнів і мене нарешті відпустили, я безсило впала, прикривши спину крилами, а обличчя — руками.

— Наречена до шлюбного ложа майже готова, — почула я над собою голос жерця. — Залишилося вдягнути весільну сукню.

Весільна сукня! Невже???? Можливо, ці розбійники й справді беруть шлюб із нещасними дівчатами перед тим, як зробити їх своїми дружинами, — приречено думала я, гірко всміхаючись.

Чи то посмішка, чи оскал вовчиці скривив мої вуста, усередині мене народжувалася якась незбагненна сила. Я обвела печеру затуманеним поглядом і, зосередившись на обличчі Дармена, з іронією запитала:

— То у мене навіть буде весільна сукня? Ого!

— Буде, — відповів ватажок розбійників. — Адже ти справді невинна.

Отже, я матиму подобу законного шлюбу? Це не вкладалося в голову, та, аби не зійти з глузду, я вирішила, що нареченим вважатиму ватажка синіх вершників. Решта? А решта буде потім. Поки що я трималася за цю примарну ідею, як за соломинку.

І якщо доля вже веде мене цим шляхом — то вважатиму його й за чоловіка. Усе, що станеться потім... нехай залишиться на його совісті: віддасть він мене на поталу чи врятує. А раптом трапиться непередбачуване і я... стану Королевою синіх вершників?

Ця думка була такою несподіваною, що я мимоволі пирснула зі сміху.

Проте, озирнувшись довкола, змушена була повертатися до жорстокої реальності — моє тіло було липким від вина й безсоромно оголеним, і я з жахом уявила, що може трапитися після того, як я одягну весільну сукню...

Тим часом до зали внесли величезну купіль, із якої в різні боки розліталися бризки, над поверхнею здіймалася пара.

— Підведися, жінко, й заходь у воду, — наказав мені жрець, легенько штовхнувши кісткою у груди. — Перед тим, як одягнути сукню нареченої, ти маєш гарно помитися.

На щастя! Я могла бодай на якийсь час відчути себе живою.

Я підійшла до купелі й з насолодою вдихнула аромат трав і квітів, якими пахла вода. Нарешті я зможу змити з себе весь бруд цього страшного бенкету, — подумала я, обережно занурюючись у воду.

У купелі я ретельно милася та терла шкіру долонями, розбризкуючи воду крилами. Незабаром поверхня вкрилася густою білою піною, і я сиділа, мов у хмарі, фантазуючи, що могла б літати зараз у небі й не терпіти такої наруги.

Коли ж настав час виходити з купелі, на мене звідусіль посипалися пелюстки троянд, і я стояла серед них, ніби на чарівному покривалі.

— Витрись, наречена, — один із чоловіків кинув мені простирадло, у яке я хапливо загорнулася, зітхнувши з полегшенням: нарешті я змогла сховати свою оголеність від безлічі хтивих чоловічих очей.

Тим часом до кімнати внесли позолочену скриню й важко опустили переді мною.

— Усередині твоя весільна сукня, — сказав жрець та підняв кришку.

Із легкої шовкової тканини, сукня була розшита золотими квітами.

Одягнувшись, я мимоволі усміхнулася від задоволення — сукня підійшла мені бездоганно й була напрочуд гарною. На дні скрині лежав ще й весільний віночок, якого жрець одягнув на мою голову, укривши волосся та плечі фатою з найтоншого мусліну, що мерехтів у відблисках вогню.

— Дивовижно... коли тільки встигли приготувати... для мене сукню й все решта, — видихнула я, милуючись своїм відображенням у срібному дзеркалі, яке поставили переді мною, на мить втративши відчуття реальності, бо ж яка юнка не порине в ілюзію, опинившись у ролі нареченої.

— Це вбрання не тільки для тебе, а геть для всіх наречених, які потрапляють на наш бенкет, — пояснив Аспідус. — Маєш втямити, що ти лише одна з багатьох, і якщо...

— Все! Зупиніться, не потрібно пояснювати далі, я й так усе зрозуміла…

+

Коли я купалася, а потім вдягала вбрання нареченої, до печери внесли величезне ліжко, поставили його просто біля вогнища, двоє розбійників розстелили зверху білу ковдру.

— Лягай, — наказав мені жрець, указуючи на постіль.

Зіщулившись, я приречено озирнулася довкола, та в жодному з облич не побачила навіть тіні співчуття. Підібравши довгий поділ сукні, повільно рушила до ліжка, розуміючи, що вже ніколи не буду колишньою. На деякий час я стану дружиною для багатьох чоловіків. Якщо виживу…

Цікаво, думала я, що зараз буде? Скільки триватиме цей страшний обряд — одну ніч, кілька днів чи цілу вічність?

Сівши на м’яке пружне ложе, я була за мить від того, щоб розридатися вголос. Та потім подумала: навіщо? Мені зовсім не хотілося дарувати цим мужланам задоволення бачити мої сльози.

Я стану холодною, мов камінь, — вирішила я, лягаючи й заплющуючи очі. — Що б вони не робили, я не видам жодного звуку. Навіть якщо буде боляче… навіть якщо душа розірветься від страху. Хоча… а якщо власне тіло зрадить мене? Та яка тепер різниця…

Кілька хвилин я лежала нерухомо, намагаючись дихати рівно. Але незабаром поруч пролунали важкі впевнені кроки. Ледь розплющивши повіки, я побачила Дармена. Хижо всміхаючись, він наближався до ложа, на ходу скидаючи із себе верхній одяг.

Коли його коліна торкнулися постелі, а руки потягнулися до моєї сукні, я вся стиснулася, затамувавши подих. За мить відчула на собі вагу чоловічого тіла.

Невідворотне наближалося.

Сильні руки ковзали по моєму тілу, торкалися крил, гладили волосся. Гаряче дихання обпікало щоку й шию. Я здригалася від кожного дотику, від кожного руху, від усвідомлення того, що порятунок вислизає просто з рук.

Дармен пригорнув мене міцніше, і я відчула - саме зараз, цієї миті моє життя зміниться назавжди.

Я перестала дихати, та навіть у ці останні миті надія не залишала мене. Я все ще мріяла вирватися з цього принизливого полону, піднятися в небо й продовжити шлях туди, де мала опинитися — до замку Королеви гарпій.