14

Зовсім поруч лежав м’який ворсистий килим із квітковим візерунком, і я пересунулася на нього, щоб каміння не дряпало шкіру; мої кігті ковзнули по каменю. Якщо мені вже судилося пережити це приниження, то все одно потрібно буде якось жити далі, спробувати вибратися звідси, — подумала я, важко дихаючи й стискаючи зуби. Можливо, мені навіть пощастить урятуватися. І тоді я помщуся…

Тим часом звуки бубна ставали дедалі гучнішими, мої крила опустилися, а волосся розсипалося навколо мене шовковим покривалом, так що навіть у цьому моторошному місці знайшовся б той, хто зміг би оцінити його красу. І справді…

— Ой, яке волосся, — долинув до мене крізь туман напівнепритомності голос жерця. — Може, все-таки перевірити її?

— Не треба…

Чіпкі пальці ватажка схопили пасмо мого волосся, він різко потягнув назад, так що я задерла обличчя вгору, а мої губи мимоволі розімкнулися від приглушеного стогону. Спершу я навіть не зрозуміла, що сталося. Мені здалося, що чоловік просто хоче ще більше принизити мене, може, ударити, і я здригнулася від страху. Та коли розплющила очі, усе стало ясно.

— Ну ж бо, красуне… — хрипко промовив Дармен, схиляючись наді мною. — Чи ти ніколи такого не знала?

Не сміючи заперечити, я знову заплющила очі.

— Тоді вчися.

Відпустивши волосся й утримуючи мене за плечі, чоловік погладжував усе моє тіло. Безсоромний... до чого ще він дійде!

І коли він майже перейшов межу, розбійники, сидячи на килимах, почали глухо вигукувати в такт ударам бубна, барабан лунав усе голосніше…

Уявивши, як я виглядаю в цю мить, відчуваючи на собі десятки поглядів, я знову вкрилася потом. Коліна тремтіли, а тілом прокочувалася дивна хвиля — болісна й водночас солодка. Мені було гірко й соромно, прикро й страшно одночасно, так що хотілося зникнути, розсипатися на дрібні уламки, аби тільки більше не бачити самої себе. Адже далі буде ще гірше: мине кілька хвилин — і вся ця зголодніла юрба накинеться на мене…

А може, жрець мав рацію? — майнула раптом думка, коли я несподівано усвідомила, що краєм ока сама ловлю ці жадібні погляди чоловіків, які ковзали по моєму оголеному тілу. Я шкірою відчувала, наскільки бажаною стала для них. Це було очевидно. Коли ще мені довелося б бачити стільки захоплених очей? Ця хвиля пристрасті, що розходилася навколо мене, ніби обпалювала кожну клітинку тіла. Стільки чоловіків… і я серед них…

І ось, попри весь жах того, що відбувалося, я дедалі гостріше відчувала зраду власного тіла. Воно слухняно відгукувалося на незнані раніше дотики. Мої крила самі собою піднялися вгору, торкаючись його спини, я почала рухатися в ритм його рухів; із грудей виривалися уривчасті зітхання. Як я не намагалася їх стримати — не виходило, тож я заплющила очі, але від цього стало лише важче.

— Яка ж вона хтива, — простогнав ватажок синіх вершників, нахиляючись нижче. — Зіпсована гарпія…

Звідусіль одразу долинуло схвальне шипіння й регіт:

— Вона хтива, принадна…

— Які в неї крила…

— Пустіть мене наступним…

— Це волосся…

— Зіпсована дівка…

Як добре, що я хоча б могла не дивитися довкола й уявляти собі що завгодно. Наприклад, що ми з Дарменом тут самі. І що він… щиро кохає мене і пестить, бо любить.

Ледь ця думка промайнула в голові, сталося щось ще дивніше. Поклавши долоню на моє потаємне місце, Дармен злегка натиснув, потім іще раз… Я різко вдихнула, відчуваючи, як його пальці повільно проникають у мене, дражнячи до нестерпності. Потім він провів долонею вище, і моє тіло судомно здригнулося. Я міцніше стиснула губи, стримуючи стогін.

Здригнувшись, чоловік зробив кілька різких рухів, а потім ...

— А тепер приведи себе до ладу, опам"ятайся, — хрипко кинув він, важко дихаючи .

Мов крізь туман у голові я намагалася опанувати себе. Моє тіло тремтіло дрібними судомами, кігті зі скреготом дряпали камінь під долонями. Кожен рух відгукувався гарячою хвилею. Ненавидячи себе, я все ж тихо стогнала, покусуючи губи, аж поки хвиля жару не накрила мене цілком, пронизуючи кожну клітинку. Нарешті я схлипнула востаннє й ніби провалилася в темряву, що повільно осідала навколо сірою піною.

Коли останній клапоть туману зник, мене охопила дивна порожнеча, ніби тіло розчинилося в повітрі. Дармен із хрипким сміхом прибрав руку — і я раптом відчула незвичну легкість, таку, ніби варто лише змахнути крилами — і я злечу в чисте блакитне небо. Я навіть бездумно усміхнулася, забувши, де перебуваю й хто мене оточує.

— Ти що, безсоромна? — різкий удар по обличчю повернув мене до тями, і я знову опинилася на холодній землі, у жорстокій реальності.

Ледь притомна, я покірно схилилася, не підводячи очей.

— Чому не дивишся на мене? — прохрипів чоловік, піднімаючи мене за підборіддя.

І я побачила, як його тіло знову напружується.

— А тепер підведися, — жорстко наказав він. — Повернися до мене спиною й нахилися…

І саме тоді, зрозумівши, що буде далі, я нарешті змогла заговорити.

— Але я невинна, — тихо сказала я. — Клянуся вам, жоден чоловік до мене не торкався. Я молода гарпія й прямувала до Чарівного лісу північних вітрів, на навчання до Королеви квітів. Хіба я могла б туди потрапити, якби була… зіпсованою…

Останнє слово застрягло в мене в горлі, бо погляд Дармена був надто жорстоким.

Облизнувши губи, я повернулася до жерця й, втрачаючи рештки самовладання, благально вигукнула:

— Я невинна! Перевірте мене! І якщо я брешу — одразу вбийте!

Здавалося б, що змінить те, що я доведу свою чистоту та непорочність? Просто ще трохи житиму в цьому лігві розбійників, чекаючи своєї долі чи якогось дива?

Та в мені раптом прокинулося скривджене почуття гідності, і я вже не могла мовчати.

— Я ж казав, — жрець перестав бити в бубон. — Я вимагаю провести обряд.

Він поворухнув кістками й, відкинувши ними край плаща, ще більше оголив своє тіло.

— Я не можу суперечити вимогам Аспідуса. Але якщо ти брешеш, — прошипів мені в обличчя Дармен, — тоді ми будемо дуже жорстокими з тобою. Без жалю. По черзі. А потім кинемо тебе хвостокрилам, і вони шматуватимуть твоє гарне тіло. Тож ти все ще наполягаєш на перевірці? Чи…