12

Коли все стихло, я боязко прибрала долоні від обличчя, глянула туди, де щойно стояв візок, запряжений трійкою єдинорогів, і побачила лише три обгризені кінські скелети. Василіски, сито відригуючи, й далі погойдувалися на своїх товстих зміїних хвостах, збившись у моторошну зграю, і галасували.

— Це ж… огидно і страшно… — прошепотіла я. — Ці василіски мене лякають…

— Вони хижі, — усміхнувся Дармен. Він владно махнув рукою, і чудовиська загаласували ще гучніше, перекрикуючи одне одного.

— Ну що ж, тобі вже нічого втрачати. Ходімо? — коли василіски втихли й заспокоїлися, Дармен підштовхнув мене до входу в печеру.

Я востаннє глянула на небо й затримала подих, аж запаморочилося в голові — так лячно було входити в темне лігво вбивць і розбійників. Я надто добре розуміла, що мене чекає, коли вони дізнаються, хто я насправді. Але що я могла змінити? Поруч не було нікого, хто міг би врятувати.

І все ж надія в мені жила.

«Раптом щось станеться… раптом з’явиться шанс…» — думала я, складаючи крила за спиною й проходячи під нависаючою аркою з ребер. — «І я зможу злетіти… піднятися в небо…»

Нарешті в обличчя війнуло теплом, спалахнуло світло — і я побачила стіни печери. Здавалося, вони складені з кришталю, що пропускає сонячне сяйво. Промені ламалися на гранях і розсипалися безліччю кольорів: фіолетовим, рожевим, жовтим, білим, пурпуровим, бурштиновим…

— Як тут… дивно… — тихо сказала я, озираючись.

— Подобається?

— Дуже…

— А тепер дивись сюди, — Дармен вказав угору.

Підвівши очі, я побачила на кам’яній стелі цілі грона кришталевих куль і кульок. Вони звисали на тонких золотих ланцюжках, ледь погойдуючись і тихо дзвенячи, випромінюючи чарівне світло.

— Тоді… можливо, ви не такі вже й жорстокі, як про вас говорять… — пробурмотіла я, переводячи погляд на ватажка синіх вершників і уважно розглядаючи його обличчя. 

Високий, під два метри зростом, звичайний чоловік. Ось тільки… шкіра синюватого відтінку, глибокі чорні очі під нависаючим лобом, різко окреслені криваво-червоні губи.

— Це залежить від тебе, — взявши мене двома пальцями за підборіддя, синій вершник схилився над моїм обличчям. Я встигла помітити блиск коштовного каміння, що засліплювало очі, й відчула сильний, п’янкий запах, що йшов від його тіла.

— Просто… я ще недосвідчена… і дуже боюся, — пробурмотіла я, розуміючи, що буде далі.

Напевно, цей велетень зараз кине мене на підлогу і візьме силою, — майнула думка. — А потім… потім усе продовжиться… Але я не хочу так! Моє життя мало бути іншим, життя молодої гарпії. Чому це сталося саме зі мною? Саю, де ти?..

— Врятуй мене! — скрикнула я.

І в ту ж мить увесь кришталь спалахнув сліпучим світлом, почувся тріск — і в стіні з’явилася велика діра. Звідти, пронизливо скрикуючи, розмахуючи кігтями й б’ючи крилами, вилетіла моя нянька. У її руці все ще була кришталева паличка, але тепер вона палала яскраво-червоним вогнем, звиваючись, мов змія, і плавлячи довкола себе камінь, так що він стікав додолу, мов віск.

— То це лише лід?.. — вигукнула я, дивлячись на темну від кіптяви воду. — А я думала…

— Швидше, Рахміно, сюди! — кричала Сая, розмахуючи магічною паличкою, і в печері стало гаряче, повітря наповнилося парою. — Лети до мене!

Підкоряючись її голосу, я відчайдушно змахнула крилами й змогла трохи піднятися над землею. Ще мить — і наші пальці могли б торкнутися…

Та Дармен теж не барився. Засунувши пальці до рота, він вирвав один зі своїх зубів. Червона кров одразу потекла по підборіддю. У мене ж у голові майнула шалена думка: можливо, краще залишитися тут, ніж добровільно опинитися серед ще гірших створінь?

Тим часом зуб у руках синього вершника раптом запульсував, і з нього вирвався синій промінь світла. Спрямувавши його на вогняне коло Саї, Дармен загасив полум’я — на тому місці залишилася димляча діра, з якої повалив чорний дим.

— ААААА!!! — закричала Сая. І стрімко стрибнула в згасаючі хмари диму. — Я ще повернуся… — глухо долинуло звідти.

— Щезни, демонице, — креслячи в повітрі знак, ватажок синіх вершників притягнув мене до себе, міцно обійняв за плечі.

Озираючись довкола, я з сумом зітхнула: через втручання Саї прекрасні стіни печери перетворилися на звичайний камінь похмурого підземелля. Звідусіль зі стін стікала брудна рідина — залишки розтопленого льоду; кришталеві кулі над головою потемніли від кіптяви й повільно капали слизькими краплями. Я помітила, що всередині деяких із них ніби ворушилися живі очі…

— Ходімо звідси, — сказав Дармен, обіймаючи мене за опущені плечі. — Мабуть, мої побратими вже зачекалися. 

Любі читачі! Не бачу ваших захопливих коментарів. Але дуже чекаю.