11.

Нарешті просто перед нами з’явилася найвища й найгостріша засніжена скеля, від підніжжя до вершини вкрита круглими отворами. Коли ми наблизилися, стало зрозуміло — це входи до печер.

Керована рукою одного з синіх вершників, трійка єдинорогів почала плавно опускатися вниз. І коли їхні сріблясті копита торкнулися землі, я зойкнула від страху: серед каміння й льоду де-не-де виднілися клапті яскравої тканини — колись це був гарний жіночий одяг. Легкий вітер здіймав у повітря сніжні вихори, підхоплюючи разом із ними довгі пасма волосся, білі черепи, обгризені дикими звірами, дивилися на мене порожніми очницями.

— Ось ми й удома, — легко зіскочивши з візка, рикнув Дармен, розминаючи плечі. — Як тобі тут? Гарно, правда?

— Що це… — пробурмотіла я, ще міцніше втискаючись у сидіння й боязко розглядаючи дивно прикрашений вхід до однієї з печер: над темним отвором вигиналася страхітлива арка з намист, сережок та інших прикрас, а вниз, мов шипи, звисали білі обгризені ребра. — Навіщо ви вбили всіх цих… людей?

— Така їхня доля, — струснувши гривою чорно-синього волосся, відповів ватажок синіх вершників, спостерігаючи, як його люди один за одним опускаються на землю. Василіски, торкнувшись поверхні, ніби вкорінювалися, впираючись хвостами в ґрунт; їхні потворні морди тягнулися до трійки єдинорогів, які перелякано іржали й насторожено водили вухами. — Кожному своє.

— Чому тут стільки останків? І ці прикраси, кістки…

— Хіба це не красиво?

— Страшно…

— Усе це — творіння моїх рук, — самовдоволено посміхнувся ватажок. — Із дитинства я любив блукати між скелями, заходити в лісові хащі. Там я збирав різні цікаві речі, а потім прикрашав ними своє житло. Мене мало хто розумів. Але тепер, коли я вбив свого батька…

— Вбив… свого батька?

Кинувши швидкий погляд на обличчя батьковбивці, я не побачила й тіні збентеження — навпаки, воно сяяло гордістю. 

— …і зайняв його трон. А їм усім, — Дармен з поблажливим презирством обвів рукою вишкірену зграю, що жадібно ловила кожне його слово, — нічого не лишається, як тільки вихваляти мої творіння. Та я й сам бачу, що виходить непогано.

— Дивні прикраси…

— Це ще дрібниці! От зайдеш усередину — побачиш набагато більше, — дедалі більше захоплювався Дармен. — Хоч творити я почав зовсім недавно. Раніше звичаї були іншими, ми жили, мов дикуни, та тепер усе зміниться. Я взагалі хочу змінити багато традицій і навіть… шукав собі гідну пару. І те, що в полон потрапила саме ти, гарпіє… це знак долі.

— Просто божевільний… — пробурмотіла я собі під ніс, а вголос сказала: — Може, ти й зараз вчиниш інакше… по-людськи… і відпустиш мене?

Від суворого погляду ватажка, кинутого в мій бік, я вся затремтіла.

— Про що ти просиш, нерозумна? — насупився Дармен.

Грубо схопивши мене за руку, він витягнув із візка й сильно штовхнув уперед, так що я змушена була вхопитися за одного з розбійників, аби не впасти. Та той одразу ж відштовхнув мене з огидою на потворному обличчі.

— Ми, сині вершники, свою здобич не відпускаємо, — вишкірився Дармен. — От народиш нам хлопчика — тоді й подумаємо. А поки… ласкаво просимо до нашого лігва!

— Ні… я не можу народжувати… я знесу яйце…

Я не знала, чи почув Дармен мої слова, бо в ту ж мить василіски, загрозливо клацаючи дзьобами, кинулися на єдинорогів. Я закрила обличчя руками, щоб не бачити, як гострі дзьоби розривають тіла цих чарівних істот, що могли б донести мене до палацу Королеви гарпій — у світлу, вільну долю. Та я чула хижий рик, важкі удари, передсмертне іржання нещасних тварин і виразно уявляла, що відбувається навколо.